Субота, 16 грудня 1882

О! є про що розповісти. Ось уже тиждень в ательє є одна юна панна на ім'я Фергар, близька подруга Брезло, якій я сказала, що Брезло про мене лихословила. Вона запевнила мене, що це неправда, і переказала нашу розмову Брезло, яка тоді й розповіла їй ось що. Це, безперечно, плітки, та все ж послухайте. Отже, Картрайт спитала якось у Соутцо, чи відбудеться його шлюб зі мною (він, схоже, оголошував це за певне), а Соутцо тоді наговорив їй про мене таких мерзот, що їх годі переказати. Дама розповіла це Брезло, яка, знаючи мене, аж скипіла, кричачи, що це підлота. Зрештою, ця панночка Фергар учора каже мені, що якби цей пан просто лихословив, то це б іще нічого, але він наговорив останніх гидот, і що вона вважає за свій обов'язок порадити вам його...
[Аркуші 75 і 76 вирвані з рукопису — сторінки відсутні в оригінальному зошиті]
Сара Бернар божественна, чудова, розкішна, незрівнянна, пишна. Що ж, це природно, хіба ні, — обмінюватися враженнями, повертаючись із вистави.
Скільки чорних дурниць вони наговорили!...
Я аж зводила очі до неба в темряві ландо, навіть не сперечаючись, бо я більше не сперечаюся, доки не йдеться про мою репутацію чи моє життя. Я вже давно воюю проти Соутцо, а він усе ходить. Усі гадають, що я роблю, що хочу. Самі судіть: кажу вам, вони мають мене за трирічну, не перечать мені, щоб не засмутити, а діють по-своєму потайки, розповідаючи всім, що мене слухаються наосліп. Це або поза, або підступність, або дурість.
Та хіба я знаю. Найясніше те, що цей Соутцо дуже сильно мене скомпрометував. Мені щастить геть на все. Це мене вже не обурює, це викликає в мене усмішку покори й жалю. Це врешті-решт стає кумедним. І я постаю собі чарівною жертвою цілої купи жахливих дурниць.
Панні Фергар двадцять три роки, а на вигляд лише дев'ятнадцять, вона дуже цікава, обдарована, розумна. Її батько помер рік тому, вона живе з матір'ю та двома меншими сестрами, з яких одній п'ятнадцять і яка обіцяє справжній талант. Вона має вигляд маленької господині дому. Вони мешкають за годину їзди від Парижа, бідні, симпатичні, цікаві.
Я хотіла б мати змогу заплатити, щоб менша могла приходити працювати в ательє, але доведеться придумати якийсь хитрий спосіб, бо це натури мужні й горді, яким важко зробити послугу.
Я зустріла Жюліана на сходах, і він вважав за свій обов'язок повторити те, що каже зазвичай, та ще й так, щоб збити з мене ту крихту мужності, що могла лишитися. Можна подумати, ніби він хоче напоумити якусь засліплену марнославку, очманілу від пихи. Та хай би я мала себе за сильнішу від Бога... більше він мені нічого не сказав би... А проте мені здається, що він мусить знати, що я думаю про себе, і замість того, щоб заганяти мене по самі брови в цю багнюку, де я захлинаюся, краще було б, може, трохи мене підтримати. Нічого не розумію, може, йому кажуть, ніби я вважаю себе геніальнішою за Рембрандта, і, оскільки це була б моя погибель, він намагається мене врозумити. Я вірю в його щиру добру волю, і він каже, що ніхто більше за нього не зацікавлений у моєму успіхові.
І одразу страшні фрази на кшталт: стережіться, якщо дасте себе захопити писанням картин замість того, щоб тупо працювати, — усьому кінець! Ви пропали, і я навіть гадаю, що вже не оговтаєтеся! Усі інші — лише підлесники!
Зрештою, схоже, він гадає, ніби є тридцять тисяч людей, готових проголосити мене Веласкесом, і що я в це вірю, і намагається мене розвіяти в омані. Це було б цілком слушно, якби в мене була бодай дрібка пихи, але, така знищена, як я тепер, я навіть не знаю, як вам передати, яке враження це справляє. Я вже не знаю, на чому стою і що роблю. Дивлюся на свої картини й нічого вже не розумію. Він наводить мені мої спроби й етюди як остаточні провалені результати, як важливі картини, на які я нібито розраховувала і які зазнали невдачі. Та що це має означати? Він, схоже, вважає за найнеймовірніше божевілля те, що я хочу написати портрет для Салону; я виставлялася два роки тому, і відтоді, за словами моїх найжорстокіших ворогів, я зробила деякий поступ. То чому ж? Мозок мій такий приголомшений усім цим, що я вже нічого не знаю, нічого не розумію, крім одного... Що я, безперечно, божевільна і що я малюю крісла чи крокодилів замість людських рис, а мені про це з милосердя не кажуть.