П'ятниця, 1 грудня 1882

Я працюю в оточенні двох-трьох жінок, які мене люблять, але перемовляються між собою й сміються, коли я не чую, що вони мені кажуть. Цей портрет я пишу в нашому давньому ательє, хоча сама належу до нового. На першому поверсі, у тому, що належав чоловікам, перш ніж Жюліан звелів збудувати велике ательє на Фобур-Сен-Дені. А це нове ательє вміщує давніх учениць і набагато пристойніше за давнє.
Можливо, саме брак вихованості в цих жінок спричиняє те, що я так гостро відчуваю свою ваду...
Ні, це здається сном. Хіба ні? Оглухнути?
Я? Чому? Як?
Я хотіла б знати, чи всі це знають; це добре помітно лише коли позуєш або в цілковитій тиші вдома; з візитом чи в товаристві я ще даю собі раду. Але жінки в ательє, Амелі, інші — хіба ж вони не поспішили сказати: знаєте, вона напівглуха, бідолашна. А Жюліан, розмовляючи з Музе та з іншими... То що, усі це знають?... Та ні, це неможливо, ідеться про когось іншу, або ж я зараз прокинуся.

Примітки

Академія Жюліана мала кілька приміщень. Первісну майстерню в пасажі Панорам заступили більші приміщення; на початку 1880-х років Жюліан збудував нову велику майстерню для учениць на вулиці Фобур-Сен-Дені. Розрізнення Марі між старою майстернею на першому поверсі й новою відображає справжні зміни в облаштуванні школи в ті роки.