Субота, 18 листопада 1882

Пані Ґавіні приходила, тато дуже хворий, а я бачила Тоні й портрет.
Я вважаю цей портрет поганим. Це не я, це не мій вираз, не мій рот і не мій колір обличчя. Я не така бліда, очі в мене значно жвавіші, а рот незмірно дитинніший; що ж до носа, то він зробив мені гострі грані й жорсткі лінії між очима, яких у мене немає. Усе моє обличчя, одне слово, надто розпливчасте, попри цю недоречну твердість носа, та й поза не моя, я ніколи не буваю така скута і ніколи не мала таких надутих щік, ані так гладенько причесаного волосся.
Зрештою, аби лиш моя родина вважала його гарним, бо це чотири тисячі франків... які треба заплатити.
Я не кажу нічого про те, що думаю, навпаки, намагаюся захоплюватися, але сьогодні ввечері перед портретом це виявилося неможливим. Зрештою, хай би він був несхожий, хай прикрашений чи спотворений, але він міг би бути гарною річчю, живописом, на який приємно дивитися, одне слово, приємним витвором мистецтва (під приємним я розумію не солодке, манірне й міщанське, а все те, що приємне очам розумних людей, одне слово, добру річ). А це не воно.
Усе виписане до знемоги, усе зблякле...
Божидар приходить під час обіду. Він прибрав чоловічого вигляду й кепкує з Сари.

Примітки

Сара Бернар (1844–1923) — велика акторка. Трьома днями раніше Марі написала, що Божидар колись вірив у «la virginité de Sarah Bernhardt dont le fils a été à lʼécole avec lui» (097.0073); тепер, «прибравши чоловічого вигляду», він жартує про її приватне життя, про яке ходили нескінченні плітки. ↩