Понеділок, 6 листопада 1882

Ми виїхали вчора, і ось ми в цій мерзенній Полтаві.
Тато — якщо я кажу «тато», то лише тому, що це коротко, а зовсім не з ніжності, — отже, тато, в постійній скруті з грішми й тяжко хворий, мучить нас [замазано: зволікання]. Ми б залюбки втекли без нього, але казали б усілякі гидоти, бо він дуже хворий.
Ніхто не зрозумів би, яка це для мене мука — гаяти стільки часу, і яка може бути з того розпука. Ах! це справді востаннє, присягаюся. Ну та годі.
Він знає, як я хочу їхати, і, щоб довести, що він мене не слухається, чинить перешкоди й влаштовує історії. Він залишив свій багаж у Гавронцях, а в його камердинера немає паспорта... Звісно, він не розуміє, яку вагу мають для мене ці затримки, — так, я хочу вірити, що він цього не розуміє. Є таке прислів'я, що як посадиш свиню за стіл, вона й усі чотири ноги в миски постромляє. Через те, що я приїхала й чотири тижні була люб'язна, він уявляє собі, що так може тривати завжди і що я виїжджатиму за кордон лише вряди-годи.
Ах! дурень, тварюка, бовдур.
Мерзенна діра, а не місто, жахливі, брудні й дурні мешканці, грубі, неуки й розбещені. А вже всі ці росіяни! Слов'янська раса [замазано: є] фальшива, боягузлива. Кажуть про російську щирість. Оце так добрий жарт; росіяни підступні, як раби, фальшиві й брехливі, з виглядом «бери все моє серце» та з широтою, дно якої видно дуже скоро.
Ах! Боже мій, мене беруть шалені страхи, що я більше не побачу Парижа...
Ми снідали в Олександра, а дні минають у биятиці Мічки, якому я сьогодні ввечері дала справжнього ляпаса. Тут Олександр, його дружина, Етьєн; Поль зі своєю половиною, Микола, Мічка, Діна, її мати... Усі вони більш-менш у сварці одне з одним, але збираються в нас.
Ах! я хочу поїхати геть!
Живопис, поступ, успіх. Ах! нещасна, що ж ти для цього робиш! Ах! я його не вкраду, я його не приховаю, я його не вкраду!
Чарівний розум, шляхетна снага, залізна воля! Ах! усе це я маю, бодай на доказ узяти ту страшну помсту, яку я вчинила над усесвітом, дві години просторікуючи перед Полем, його дружиною, мамою й Діною, що Полтава — місце немодне, що її мешканці дикі й небезпечні, що в Гавронцях юшку варять із собачої сечі, що в тутешніх людей у волоссі завелися мешканці, а кузина губернатора — лише німкеня, що править йому за коханку.
Зрештою, ці люди, певно, неспроможні зрозуміти... Париж, елегантність, слава? Навіщо це, який із того пожиток? Славетні бувають актори. Живописців знають хіба що на ім'я, а з імен називають і знають лише Рафаеля, а ще мають олеографії російських мазій, чий талант фальшивий, солодкавий і порожній, як російська вдача.
А щодо елегантності — вони вірять лише в ту, що в харківських кравчинь, які мають «Паризькі моди», а наші сукні «надмірні», «перебільшені», і «справді, як на тих, хто прибув із Парижа, ми вбрані погано».
То як же ви хочете, щоб тут розуміли, як я страждаю, сидячи склавши руки чи заклопотана хіба що лупцюванням Мічки?

Примітки

Потрійна формула «я його не вкраду» (фр. «je ne l'aurai pas volé») — французький вислів, що означає «я це по-справжньому заслужу / це не дасться легко». Марі повторює його з пристрастю, підкреслюючи, що будь-який її успіх буде здобутий тяжкою працею. Середній варіант «я його не приховаю» (фр. «voilé») може бути опискою замість «volé» (вкраду).
Харків — велике місто на північному сході України, значно більше й космополітичніше за Полтаву, що було осередком моди для довколишньої губернії.