Четвер, 19 жовтня 1882

Нарешті вони в нас. Вони приїздять на сніданок із Мічкою.
Старший, Віктор, тонкий, чорнявий, із великим горбатим і доволі грубим носом, із досить товстими губами. Витончений і радше симпатичний. Молодший, Василь, теж високий, набагато огрядніший, дуже білявий, червоновидий, з лукавими очима, із задерикуватим, метушливим, відкритим, брутальним і... Так, далебі, простацьким виглядом. Я лишилася у вчорашній сукні — короткій білій вовняній сукні, украй простій. Дитячі черевички зі старо-червоного шевро. Волосся скручене й заколоте досить низько над потилицею. Я не в один зі своїх блискучих днів, але й не надто собі на шкоду. Оскільки погода дуже гарна, ми йдемо прогулятися на гору, звідки відкривається чудова панорама, схожа на околиці Толедо.
Ці юнаки розмовляють, як світські люди й російські військові, дуже чистою французькою, з усіма фамільярними зворотами, перейнятими в тих дам. Усі вони молоді. Старшому, гадаю, немає й двадцяти трьох. Я дуже стомлена від того, що цілий день мусила усміхатися й говорити, бо тато силоміць затримав їх на обід, хоч вони й запевняли, що мають важливу нараду з управителем, який цього літа возить їх по їхніх володіннях. Дурна ця сільська звичка затримувати людей, мене це трохи бентежило. Один випадок. Їхній кучер сп'янів, і тут, кажуть, так щоразу, тож, ніби між іншим, князь Василь вийшов і відлупцював бідолаху кулаками, ногами, шпорами. Хіба ж від цього не холоне в спині. Цей хлопець жахливий, а його брат через це здається мені цілком симпатичним.
Не думаю, що завоюю когось із них.
У мене немає нічого, що могло б їм сподобатися: я середнього зросту, гармонійних форм, помірно білява; у мене сірі очі; ні великих грудей, ні осиної талії... А душею, гадаю, без надмірної гордості, я настільки вища за них, що вони мене не оцінять. А як світська жінка я не чарівніша за багатьох інших у тих сферах, де вони обертаються. А проте, скажете ви, Ліхопой же зумів оцінити все те, що я волію називати своїми перевагами, бо кажуть, що він і досі закоханий, що не криється з цим, кажучи, що знає, що йому нема на що сподіватися, але що я надзвичайна й божественна. А втім, Ліхопой — лише бідний сільський поміщик... Зрештою, не знаю, але якби я була на місці цих двох військових, я б собі не сподобалася. Сару Бернар таки освистали на її прибутті на петербурзький вокзал, бо очікували побачити її високою, чорнявою, з величезними чорними очима й копицею розкуйовдженого чорного волосся, з враженням [нерозбірливо].
Окрім цієї дурості, суд про талант цієї жінки був дуже здоровий, і я цілком згодна з російськими газетами, які ставлять вище за Сару панну Делапорт. А Деклє й поготів. Сара ж мені мало що промовляє, окрім чарівної музики її голосу, коли вона декламує вірші. А так... Та що це я взялася говорити вам про Сару.