Субота, 7 жовтня 1882

Записка Жюліана просила паперу, називала моє ім'я й додавала: це учениця майстерні і «дехто», підкреслено. Та в цього журналіста, можливо, був хтось цікавий або якась справа... Що ж до Жюліана, ми знову сперечалися годину, щоб урешті дійти однієї думки, а починали ж ми саме з неї, тільки наша красномовність завжди заводить нас у манівці, а тема — це завжди моя робота, моє мистецтво, моя нетерплячість, мої розрахунки тощо, тощо. Він каже, що я розпорошуюся, що в моєму мистецькому віці треба зариватися носом у роботу й не думати про картини; я хотіла, щоб він це сказав. Він знову повторює, що ставив мене вище за Брезло, нагадує мені, з якими тяжкими зусиллями вона здобула свою медаль... (майстерняну) і вибилася у своєму живописі, з якими муками, з якою впертістю. І що мені треба працювати, а не виснажуватися в передчасних спокусах.
Це чистісінька правда, він дуже суворий.
Треба бути божевільною, щоб розраховувати на диво, яке змусило б мене зробити картину понад мої сили... Адже навіть за моїми ж розрахунками в мене ще півтора року до того Брезло-1881? Так, це чистісінька правда, але дуже гірка. Зрештою, Жюліан пояснив мені, якою низкою зусиль, яким терпінням, якою тяглістю праці ті, хто хоче чогось досягти...
Мені здається, що я робила все... А проте ні, адже й Тоні каже, що я роблю не так, як треба. Вони мають рацію, але це дуже гірко. Так, гірко не
[Аркуші 121—124 вирвані]
[низ сторінки 124]... що сприймаю спокійно... Правда, що в мене є це відчуття, мені здається, що це лише питання часу... Аби лиш він не був надто старий... Надто заклопотаний реальними речами, надто далекий від усієї тієї поезії, яку матиму лише я... Так каже Жюліан... Так думаю і я... Зрештою, поки він не був одружений, я могла мати страхи, тривоги... Але це сталося, і боятися більше нема чого...
Я наче кажу: ногу мені відтяли, вона більше не болітиме... Лишається тільки чекати тієї миті або ж... Дійти переконання, що це було ще не те і що я ще не зустріла Того, хто має бути. Коли Жюліан про це говорить, мені здається... Зрештою, усе це повертається, і я певна, що це вічне... А проте чим тоді пояснити, що я така спокійна... У книжках страждають... А я ніколи його не бачу й чекаю спокійно...
Саме цей Жюліан, змушуючи мене про це говорити, надає всім цим мріям видимості реальності. Отже, Жюліан — мій повірник, єдиний у світі, хоч у ньому, можливо, й немає всієї тієї висоти й глибини, з якою я хотіла б бути зрозумілою... Я в ньому сумніваюся, бо він кілька разів мав вигляд, ніби вважає можливими деякі речі... Зрештою, що якби Кассаньяк захотів, він міг би зробити зі мною все що завгодно. Він змусив би тебе вийти зі своєї кімнати опівночі. Так, але я б його зневажала. Так, бо я мала до нього цілковиту довіру і ще матиму, і це, можливо, тому, що я з чистішого єства, ніж інші. Він сказав би мені лягти спати поруч із ним, а я не вбачала б у цьому нічого, окрім справжнього сну, та ще й сперта на його плече, як на священний вівтар. Зрештою, я люблю проходити зовсім близько повз те, що було б брудним чи фатальним і від чого, як я вважаю, мене береже моя гордість. Я не хочу допустити, щоб мене мали за таку, як усі... І часто, на жаль, я мала вигляд, ніби пристаю на розмови чи припущення, удаючи, ніби не розумію й не припускаю можливості...
Отож я не проти, щоб казали, що я божевільна, і щоб мої вибрики розуміли саме як такі, а не як учинки звичайні й природні.
Я щомиті бачу, що в реальному житті це не так, і не можу позбутися своїх ілюзій... От цей орлеаніст Тоні, гадаю, розуміє той бік, який, можливо, вислизає від Жюліана — я кажу «орлеаніст» переносно... Бо він такий сірий, ні! Це дивовижно, як цей чоловік змарнував існування, яке могло б бути блискучим. Син уславленого батька, він цілком природно опинився у сприятливому, блискучому, чудовому середовищі. Сам він мав досить таланту, щоб посісти одне з перших місць у світі мистецтва. До того ж гарний, як рідко хто буває, медаль честі у тридцять два роки. Словом, усе... І що ж він із цим зробив?
А підсумовує все те, що в сорок чотири чи п'ять років, маючи на вигляд не більше тридцяти п'яти, він носить білі бавовняні шкарпетки й повстяні капці! І то в себе вдома, серед усієї тієї поезії, яку могла б мати майстерня. Ні пригод зі світськими жінками, ні кохань із вродливими створіннями... Він прив'язується, наче бридкий старий, до дрібних шльондр, що з нього кепкують, і має наразі зв'язок! Із малою Рен, найнікчемнішою, найбезбарвнішою з вуличних дівок, такою собі тютюнницею з мармизою дохлого поросятка, з усією буржуазною подобою і з... цілковитою люб'язністю до першого-ліпшого сутенера.
Це Ірма втаємничує мене в ці гарненькі речі. Зрештою, Ірма — це зрозуміло, вона кумедна, пройдиста, порочна, весела, ну, або візьміть гарних дурепок, але оце!...
Жюліан у цьому нічого не тямить, а я, хоч і визнаю, що це зашкарублий, старосвітський і забутий чоловік, [замазано: бачу] його трохи... поза цим--- поблажливішими очима--- Маючи трохи поезії, тут можна було б відкрити натуру делікатну, дуже наївну, молоду попри роки й таку, що потерпає від браку впевненості, який відтісняє його на другий план. Дуже артистичний, він обожнює вірші й говорить про них трохи по-прюдомівськи... Зрештою, як і про все... Словом, сентиментальна основа, яка мені доволі подобається. У його наївних і своєрідно шанобливих прив'язаностях до дрібних страховиськ, певно, криється велика потреба ніжності... Він, мабуть, обирає їх тихих і безбарвних, гадаючи знайти більше... чесноти, більше невинності, ніж у вродливих веселих і мінливих дівчат.
А зрештою, він же має добре знати, що Рен чи будь-яка їй рівня так само мінливі... Здається, він це знав, плакав через це й однаково повертався.
Ірма каже, що він наче старий дід, принаймні душею... Сподіваюся... Заради нього. Якби нас було дванадцятеро, одна з тих дванадцятьох зайнялася б [цим] чоловіком і повела б із ним сентиментальну гру.
Я певна, що в нього були б пориви, ніжності, зачаровані слова, які були б чарівні, і водночас прюдомівські речі, що руйнували б цей чар... Я гадаю... я завжди змушена казати: я гадаю або мені здається, бо я ні авторка, що вигадує, ні жінка, що жила, тож я гадаю, що нещасний чоловік легко може бути цікавим; він страждає, утішати — це чудово! Та щойно його втішено, те, що штовхало тебе до нього, уже не існує: ставши щасливим, задоволеним, веселим, йому дуже важко не бути вульгарним або принаймні не вразити тебе якимось виявом радості чи вдоволення, що позбавляє поетичного карбу твою відданість, яка перестає бути місією, милістю, небом і стає простим союзом із чоловіком, як усі інші, який, не маючи більше ні зітхань, ні сліз, стає гіршим за інших уже через те, що... Сумно те, що мій рибалка нікудишній і що він мені набрид... Хтозна... Чи вдався б Брезло 1880 року такий важкий пленер.
Але я їду на місяць...