Неділя, 24 вересня 1882

Дні йдуть один за одним і схожі один на одного.
З восьмої до п'ятої — живопис, добра година на купіль перед обідом, тоді мовчазний обід, я читаю газети. Кілька рідкісних слів, перекинутих із тіткою.
Вона, бідолашна, певно, дуже нудьгує, а я, правду кажучи, недобра; у неї нічого немає в житті, та й ніколи не було, бо нею завжди жертвували заради мами, яка була вродлива, а тепер вона живе лише для нас, для мене, а я не можу знайти спосіб бути веселою й милою в ті рідкісні хвилини, коли ми разом. Та що поробиш, мені нема чого казати своїм рідним! Іще коли вони всі тут... А так... та й я рада тиші, під час якої не думаю про «свої недуги».