Вівторок, 29 серпня 1882

Ця книжка мене приголомшує. Уїда — це не Бальзак, не Санд і не Дюма, але вона написала книжку, яка з... фахових причин викликає в мене гарячку. У неї дуже правильні погляди на мистецтво й думки, зібрані в майстернях в Італії, де вона жила. Є місця, де вона каже, наприклад, що в справжніх митців, а не ремісників, задум незмірно вищий за їхню спроможність виконання. А ще великий скульптор Марікс (так само в романі), побачивши спроби ліплення юної героїні, майбутньої геніальної жінки, каже: хай приходить працювати, вона зробить усе, що захоче.
— Так, — казав Тоні, довго розглядаючи мої малюнки в майстерні, — працюйте, панно, ви зробите все, що захочете.
Але я, певно, працювала не в той бік; Сен-Марсо сказав, що мої малюнки — це малюнки скульптора, а я завжди над усе любила форму. Я дуже люблю й колір, але тепер, після цієї книжки, та й раніше... живопис здається мені жалюгідним порівняно зі скульптурою. Зрештою, я мала б ненавидіти його, як ненавиджу всі наслідування, усе шахрайство. Ніщо не дратує мене так, як бачити речі рельєфні, наслідувані живописом на полотні, неодмінно пласкому й гладенькому. Що може бути гидкіше за мальовані барельєфи, облямівки... Від прекрасних творів мистецтва й до шпалер — усе це лютить мене, як червоне лютить бика. Намальована рама на деяких стелях, навіть у Луврі... І облямівки кімнат у мебльованих помешканнях, які наслідують різьблене дерево чи мереживні воланчики. Це огидно.
Та що ж мене стримує? Та ніщо. Я вільна, я влаштована так, що моєму щастю митця нічого не бракує. Цілий поверх мій. Передпокій, туалетна кімната, спальня, бібліотека, що сполучається широким прорізом із майстернею, так що разом виходить дванадцять метрів завдовжки, майстерня з пишним світлом, яке йде звідусіль, як забажаєш. Комірчина поруч і такий собі великий балкон угорі, що виходить просто в майстерню, звідки можна бачити свої картини мовби з пташиного лету і який дає вгорі тьмяне, далеке світло. А тоді ще садок, куди я можу зійти попрацювати.
Я звеліла встановити переговорну трубу, щоб ніхто не піднімався мене турбувати і щоб самій не сходити часто вниз. Ось план, ви краще зрозумієте.
Примітка упорядників
[Прим. ред.: тут план її майстерні, намальований Марі в щоденнику.]
Plan à la plume de l'atelier et de ses pièces : chambre, cabinet de toilette, bibliothèque, balcon, avec la rue Ampère en haut et le jardin en bas
Plan de l'atelier de la rue Ampère, dessiné par Marie Mon Journal, t. 15, p. 69
Що я роблю? Дівчинку, яка накинула на плечі свою стару чорну спідницю й тримає розкриту парасольку. Я працюю надворі, а дощ ллє майже щодня. А ще... Що це означає? Чого це варте порівняно з думкою в мармурі? І що мені робити з моїм ескізом трирічної давності, бо він із жовтня 1879-го. Цей сюжет нам задали у Жюліана, і він захопив мене так само, як «Святі жінки біля гробу». Аріадна. Жюліан і Тоні вважали, що тут добре почуття, а мене він бере так само, як теперішня картина. Ось уже три роки я збираюся взятися за різець, щоб зробити цей сюжет... Я почуваюся безсилою перед банальними речами... А оте жахливе «навіщо?» опускає мені руки. Тесей утік уночі; Аріадна, опинившись сама на світанку, оббігає острів в усі боки, аж раптом за перших променів сонця, дійшовши до краю скелі, бачить на обрії наче цяточку — корабель... Отож — ось мить, яку треба ухопити і яку важко переказати: вона вже не може йти далі, не може гукати, вода довкола, корабель — лише ледь видна цяточка, і тоді вона падає на скелю, головою на праву руку, у позі, що має виразити весь жах покинутості, відчаю, безсилля цієї жінки, отак підло залишеної... Я не вмію сказати, але тут є лють безсилля, найглибша пригніченість, яку треба виразити і яка захоплює мене цілком. Розумієте, вона там, на краю скелі, знесилена болем і, як на мене, безсилою люттю; тут уся істота ніби відпускає себе, кінець усьому... Ця прямовисна скеля, ця брутальна сила, що сковує волю... Зрештою...
Так, клопіт про перспективу ліній — це обман, клопіт про тони, про колір — річ жалюгідна, ремісницька, що потроху поглинає все, не лишаючи місця для думки. Мислителі й поети в живописі — це виконавці восьмого ґатунку.
Як я могла настільки цього не розуміти? І чіплятися за цю шалену енергію...

Примітки

Прим. ред.: Ідеться про картину «Парасолька» (олія на полотні, 93 × 74 см), яка нині зберігається в Державному російському музеї в Петербурзі (інв. Ж-2740) під російською назвою «Дождевой зонтик»; музей отримав її від матері Марії 1904 року. Її прийнято датувати 1883 роком, але щоденник відносить її створення саме сюди — надвір, під дощ на вулиці Ампер, у серпні 1882 року. ↩