Понеділок, 28 серпня 1882

Бувають дні, коли я й справді вірю, що в цьому я щось варта. Послухайте, не може бути, щоб ця гарячка, ці пориви, ця любов до того, що я роблю, не мали привести до чогось великого. Неможливо бачити й відчувати природу та форму так, як я, і не дійти до...
Я намалювала другу постать картини, а оскільки Черницька, прийшовши, поки я працювала, читала в кутку, я зробила з неї швидкий начерк.
Ніколи не слід нічого впорядковувати, жодне впорядкування не варте правди; велике мистецтво полягає в тому, щоб ухопити слушну мить і зробити те, що бачиш... Та перейміться ж цією істиною: щоб точно копіювати природу, треба мати геній, а пересічний митець здатний лише пародіювати її... Вправний виконавець, що копіює задля копіювання, робить вульгарний твір, який вульгарні звуть реалістичним і яким часто слушно гордують. Ідеться не про те, щоб узяти будь-кого й намалювати таким, яким його бачиш: рух, підхоплений зненацька, позу втримують лише приблизно, а коли позують — усе деревʼяніє; треба, щоб розум був вражений і зберіг враження тієї миті, коли ти побачив цю річ. Ось де впізнаєш митця.
Я перечитала книжку Уїди, жінки не надто обдарованої; книжка зветься «Аріадна» й написана англійською. Книжка, створена, щоб зворушувати до краю; я разів двадцять за ці три-чотири роки збиралася її перечитати й щоразу відступала, знаючи, яке хвилювання вона в мені викликала й мала викликати знову. Ідеться про мистецтво й кохання, а діється все в Римі.
на полях
За першого прочитання мене зворушили лише кохання й Рим.
Три речі поєднані разом, з яких однієї досить, щоб мене запалити, а кохання — найменша з них; прибрали б кохання з книжки — лишилося б іще доволі, щоб звести мене з розуму. До Рима в мене обожнення, благоговіння, пристрасть, якій нема рівних. Бо Рима митців і поетів, справжнього, навіть не торкнувся в мені той світський Рим, який завдав мені стільки страждань. Я памʼятаю тільки Рим поетичний та артистичний, і саме він кидає мене навколішки. У книжці йдеться про скульптуру, а я весь час збираюся нею зайнятися; учора ввечері я не могла заснути!
О божественна могутносте мистецтва, о небесне й незрівнянне почуття, що тримає людину осторонь усього, о найвища насолодо, що підносить її над землею, — зі стиснутими грудьми й мокрими від сліз очима я закликаю тебе й падаю ниць перед Богом, благаючи його захисту. Можна збожеволіти; я хочу робити десять речей водночас; я відчуваю, я вірю, я вірю, чуєте, що зроблю щось добре. І душа моя злітає до невідомих висот.
Аби тільки не для того, щоб упасти ще нижче.. Ці повернення жахливі, але в житті треба всього потроху... дні зневіри настають після годин піднесення, страждаєш і під час одних, і під час інших, та все ж я не така вже позерка, щоб казати, ніби страждаєш однаково.
Нічого не впорядковувати? А картини? Моя? Що ж, це майже те саме: сюжет тебе спиняє, вражає, і очевидно, що тієї ж миті ти уявляєш собі сцену, бачиш картину. Якщо твою уяву було вражено гостро, ти бачиш її майже водночас із тим, як читаєш чи думаєш. Я певна, що всі справді зворушливі картини були задумані саме так. Поза цим — лише пошуки та виправлення, академія. Робити слід лише те, що навʼязується само, що тебе непокоїть, тримає.
Дюма має цілковиту рацію: не ти тримаєш свій сюжет, а сюжет тримає тебе. Чоловік, що грає на сто су, може відчувати ту саму тривогу, що й той, хто грає на сто тисяч франків... Тож я можу собі уявити...
Ні, ні! У мені така потреба передати свої враження, така несамовитість мистецьких почуттів, так багато плутаних речей тісниться в голові, що одного дня все це неминуче виллється назовні. Формула, о формула.
Усі графи в пошуках посагу скажуть, що формула — це шлюб. Я не настільки наївна, щоб плутати... враження. Я не свята, і часом мені дуже хотілося б бути хлопцем, але не плутаймо, прошу вас, земні поривання, які я розумію інтуїтивно чи від природи... з усім іншим... Те, що пан Дюма-син зве коханням, — це потреба, як і будь-яка інша, без якої легко обійтися, коли ти щось більше за панянку чи за тварину.
А щодо кохання, справжнього, — що ж, це додаток, доповнення, увінчання будівлі, принаймні для мене.
До нього приходять через інше: бути відомим, славетним, великим — і це цілком природно тягне за собою успіхи та пристрасті, які пробуджуєш. Але ось я знову відхиляюся від теми.
Ішлося просто про те, щоб відповісти «дзуськи» оцим фальшивим Діогенам, які хотіли б звести до свого рівня почуття, що їх вони неспроможні зрозуміти. Є брудні, ниці, огидні створіння, які зводять усі жіночі прагнення до тілесних причин... видайте її заміж, і вона більше не малюватиме. А проте можна було б назвати заміжніх або наче заміжніх жінок, що мали талант і геній. Були й такі, що лишилися Жаннами дʼАрк, але серед великих чоловіків теж таке бувало. Самі бачите, ниці фізіологи, що ви лише тварюки. А оскільки вам треба все пояснювати, знайте, огидні Святоантонієві потвори, що коли служителі Мистецтва й думають про те, що пан Дюма-син зве коханням, то так само, як про свій обід, свій сон тощо. І якби я була заміжня, це не відібрало б у мене любові до Мистецтва, а навпаки, дало б мені змогу спокійніше присвятити себе йому, не маючи інших турбот, окрім турбот думки. Мені прикро вам це казати, але мені здається, що я сперечаюся з живими людьми й відповідаю на їхні заперечення.