Вівторок, 15 серпня 1882

Пан Жері надсилає мені букет троянд. Учора ми були на Виставці декоративного мистецтва з Ґавіні, потім у Лісі; цього літа зовсім не спекотно. Сент-Аман у селі. Я знову позувала, і доведеться позувати ще до четверга...
Але ж зрештою! Що за думка, ніби я можу створити гарну картину!! Коли робиш щось добре, це приходить після цілої низки доволі непоганих речей, а не отак, раптом!
Тільки тому, що я знайшла пози, ескіз... І тому, що хочу... Зрештою... Що вам сказати... Краще про це не думати... От тільки я дарма уявляю, ніби можна отак... Тим паче, що... Точніше, тим менше.
Хай Бог мені помагає. Я хотіла б про це не думати й ні на що не розраховувати; по-перше, щастя приходить лише зненацька, завжди обманюєшся, коли чогось чекаєш, але я ні на що не чекаю... От тільки це позбавляє мене сну. Це могло б бути таке прекрасне! Я це так добре розумію! Це було б настільки вище за тих дроворубів і збирачів картоплі, якими нас переслідують на честь Бастьєна.
І це не Академія, це пленер, реалізм — щодо виконання; а щодо почуття, це ні умовність, ні мелодрама, а людське, але... Ах! якби ж я могла. Ах! якби ж я могла.
Колишня товаришка з майстерні, місіс Лойд, приходить мене провідати; вона проїздом, а в Римі зробила картину, що зображує Святих жінок біля гробу, але це не має жодного стосунку до того, що я задумала; до того ж цю річ робили вже тисячу разів. Я сказала їй, що роблю те саме в іншому дусі, щоб згодом вона не казала, ніби це вона дала мені сюжет. І ось вам стара система: вона посадила двох натурниць у себе в майстерні з чорним крепом на голові; а тло зроблене з голови — чорне небо, призахідне сонце, тоді як постаті стоять у повному світлі. Дивіться: той самий сюжет, а не говорить геть нічого — дві натурниці, одна брюнетка, друга білявка, ось і все. Вона привела до мене свого чоловіка й брата; вона дуже мила, але щодо таланту, гадаю, тут нема нічого.