Понеділок, 10 липня 1882

Розалі мене покидає, це горе. Вона зі мною вже п'ять із половиною років, і я так до неї звикла, що вона знала про все, я розповідала їй безліч речей, майже все, сміючись із нею; одне слово, вона залишиться ще на місяць, ми вичерпали найкрасномовніші доводи, щоб відрадити її від заміжжя, але коли когось уже взяло... нічого не вдієш. Жінка, рекомендована герцогинею, заступила від сьогоднішнього ранку, вона щойно зі мною говорила, дуже лагідна, дуже смиренна, благаючи мене бути поблажливою спочатку, що вона зробить усе на світі, що нічого кращого й не бажає, що коли в чомусь схибить, то лише тому, що не наважується при Розалі, — одне слово, зворушлива, і насамкінець своєї промовки цілує мені руку, мов російська служниця.
Що ж, це наче надгробне слово Розалі: ця дівчина, проживши зі мною й наслухавшись мене, набула делікатності почуттів і витонченості, яких я не знайду в іншій. Тут я проливаю кілька сльозинок. У слуг немає серця... а господарі егоїсти... Не я, я краща за інших... Ах! Я себе обожнюю й ціную... Ви думаєте, що я кепкую... Я цілком щира. Отож, аби поговорити про інше, Тоні зі своєю Італією, островом Капрі та моїми прагненнями... Схоже, це слушно — прагнення, коли об'їжджаєш острів човном на самоті... і це було прекрасно... Ах! Я відчуваю це так, наче була там. Що ж, так, це викликає в мене бажання об'їхати острів човном самій, тобто з кимось, так, — це Тоні навіює мені думку об'їхати острів човном із Кассаньяком... Простісінько.
Я думала, що все скінчилося... Воно скінчиться, коли я знайду іншого. А якби я й далі його бачила і якби все не скінчилося ще до початку... Якби він... я б за нього не вийшла... ні тоді, ні потім, ні тепер... І, можливо, своїм престижем він завдячує лише відстані, як ті політики, що втрачають популярність при владі: він би стерся від ужитку. Але ось уже чотири роки він для мене в хмарах, це наче хтось, хто вмирає молодим... Про нього зберігаєш вічний і чарівний спогад.
А ще Розалі обожнює Коко, і Коко її обожнює, і вони граються вранці й увечері в моїй кімнаті, і я звикла до цієї дівчини: увечері, коли я пишу чи працюю, я її гукаю: Розалі! Панно? Будьте тут. Що таке? Стривайте, нічого... Одне слово, звичка, а ще коли я не чую... вона це знає... Ах! Це нестерпно, тож повертаюся до того, що зберігаю спогад... сміховинний аж до... про Покійного, ось уже чотири роки. Уже чотири роки. Він промайнув дуже швидко й лишив глибокий слід, а позаяк ніщо інше мене не зачіпало... Чи, може, саме через нього я й лишилася байдужою?.. Байдужою певною мірою... бо інакше бували години, коли Ґабріель, наприклад, видавався мені чарівним, а потім часом якісь речі... думки... матеріальні, як би це сказати? Але за цими... поривами... юності, за всіма цими плутаними почуттями я спостерігаю як глядачка; я розглядаю себе з цікавістю... Мене це тішить, і коли я бачу, що подобаюся... Я хотіла б могти, не забруднюючись, поділяти те, що я викликаю... А втім, щодо мене принаймні, я піддаюся впливові почуття, яке сама збуджую, і тоді моя уява вмощується в зручне крісло, і я спостерігаю це швидкоплинне видовище невловних вражень. Ах! Який же в мене письменницький талант!.. Я обожнюю себе через потребу когось любити, це можна вибачити.
Ні, скажіть-но, що ж тут вдієш?
Ми сусіди: вулиця Ампера виходить на бульвар Малерб на рівні будинку номер 155, здається, а особняк Акар — під номером 161.
Тітка зустріла його два дні тому, і це мене зачепило. Але йдеться про мистецтво, я в запалі, я працюю; аби лиш це тривало, Боже мій.
Я зробила пастель надзвичайно вдалу, чарівну тощо.
Тоні мене про це попросив і сказав, що позуватиме для мене, — а ви ж знаєте, що від учителя учневі це вершина шику... І сталося це перед обідом, перед Капрі, а отже, на холодну голову, такий, яким він, без сумніву, знову став сьогодні ввечері... Дивуюся, звідки я взяла, ніби вчора викликала в нього минуще сум'яття... Зрештою, я можу й помилятися, але кажу, що думаю. А втім, це не триватиме, це геть нічого, майже нічого — чар високої розмови після злиднів буденного життя, дрібних натурниць, Ірми, Рени; смутків митця, якому сорок чотири, а на вигляд лише тридцять п'ять... який утратив зуба, ще й переднього... Але я не прагну чинити більших спустошень, ніж оце: щоб мене вважали чарівною, кумедною, привабливою, і час від часу торкатися якоїсь потаємної струни, видобувати глибокий звук, спалах, що на мить дає побачити, яким могло б бути кохання цієї тонкої, мінливої, складної й здатної істоти... здатної навіть бути сентиментальною... цієї дивної істоти, якою є я...
О Каролюсе, метре марнославства, прийди мені на поміч. Я себе люблю. Отож я працюю, ця пастель просто-таки вишукана, митці говорили про неї Вільв'єю, і вона неодмінно хоче, щоб я зробила і її. Гаразд.
А втім, Тоні чудовий учитель, не ласкавий, і він мене цінує, тож я маю довіру.
Отож, слава Богу, якого я обожнюю і якому дякую, наразі я спокійна. Бачите, що не завжди я скаржуся. І я дуже боюся знову впасти в зневіру, я готую свою картину, а ще намалюю портрет, якщо Бог дасть мені здоров'я.
Побачите, що зрештою я напишу книжку, вона переслідує мене вже багато років, але форма ще не знайшлася... Є щось таке, чим повна моя голова і що колись неодмінно вийде назовні, це неминуче...
Одне слово, мені здається, що всі мають мене любити, і я розквітаю... Побачите, приходьте, заходьте, погляньте на мене, я чарівна, якщо не з кохання, то з дружби чи симпатії, але я не визнаю байдужості перед моїми двадцятьма трьома роками, що розкривають обійми всесвітові.