Понеділок, 29 травня 1882

Отож учора ми їздили в Булонський ліс з Аделіною, яка каже, що тепер ми вхожі до найаристократичнішого товариства Парижа. А сьогодні робимо візити до Королеви, до обох герцогинь де Фітц-Джеймс, до пані де Тюренн і до графині де Брі, а нарешті й до пані Картрайт.
Уранці я бачила Жюліана, він вважає велику пастель із Діною дуже вдалою.
Але йдеться про велику картину на наступний рік... Тільки задум не захоплює Жюліана, цього гульвісу з бульварів, який у такі речі не вірить.
А я дуже захоплена, але не наважуюся цього казати, бо захоплюватися, запалюватися якимось сюжетом дозволено лише тим, хто має талант. З мого ж боку це претензійно й сміховинно.
Я була подумала про епізод із Карнавалу... і відмовляюся від нього. Це була б тільки виставка барв... Те, що я хочу зробити, я відчуваю глибоко; це захопило мені серце й розум, і вже кілька місяців, майже два роки... Не знаю, чи стане мені сил цієї зими, щоб зробити це добре... Та байдуже, нехай це буде посередній шмат живопису, зате він матиме всі інші якості — правди, хвилювання й почуття. Не можна погано зробити те, що сповнює тобі душу, надто коли вмієш добре малювати... Одне слово, це той момент, коли Йосип Ариматейський поховав тіло Ісуса і відкотили камінь до гробу; усі розійшлися, спадає ніч, а Марія Магдалина та інша Марія лишаються самі, сидячи перед гробом.
Це один із найпрекрасніших і найменш використаних моментів цієї величної драми. У ньому є велич, простота; щось страхітливе, зворушливе й людяне, якийсь грізний спокій; виснаження від болю двох бідолашних жінок... лишається вивчити матеріальний бік.