Субота, 20 травня 1882

Учора ввечері Соутцо, попросивши аудієнції, був вислуханий. Він каже, що навіть не ображений усіма цими страхіттями, настільки вони неправдоподібні, — він, який, навпаки, як виявляється, завжди ставав на наш бік. Отже, схоже, що пані Картрайт лихословила про мене, «казала страхіття», за словами Соутцо. Це було тоді, коли Брезло та компанія розповіли йому, що я не хочу з ним знайомитися.
Ці куховарки бігали до Картрайт переказувати всі легковажності, які я плела, а Шеппі показала ескіз, який зробила одного разу, коли я роздягалася перед нею, дуже поспішаючи й потребуючи з нею поговорити.
Усе це, мабуть, і становить ті страхіття, про які говорить Соутцо, — а втім, я не питала подробиць. Бідолашна Картрайт намагається загладити це, вихваляючи мене на кожному кроці. Але прикро мені те, що вона справді дама, з якою не можна водитися... Тобто мамі можна, але дівчина, на яку вже й так стільки нападають, як я, цим себе компрометує...
Ах! Я зневірена... Ви, що знаєте моє життя, — де ж тут страхіття?
Що я роблю, відколи я в Парижі, — я навіть більше не ексцентрична... Італія, а в Італії що я робила?
Я потайки цілувалася з мерзенним Антонеллі. Ну то й що з того?
[замазано: Мені] це гидко, але чимало дівчат це робили й роблять, і про них не розповідають жодних страхіть. Запевняю вас: коли до мене отак долітають уривки того, що кажуть про нас і про мене, я ціпенію — настільки це безглуздо. Біда в тому, що без могутніх зв'язків і без колосального статку ми люди дуже елегантні, дуже помітні, і нами багато займаються. А оскільки правди не знають, то кожен вигадує по-своєму; процес був згубний, тепер усе скінчилося, але тоді — це вже інша річ...
Це на мене нападають... І коли, спокійна й сама у своїй кімнаті серед книжок, попрацювавши вісім чи десять годин, я думаю про те, що можуть про мене розповідати... Що мене морально виривають із цього могильного затишку, роздягають, обговорюють, спотворюють; що мені приписують думки, вчинки... Мені дають двадцять сім років і приписують образливу незалежність... якої я ніколи не мала... Що ж, руки опускаються, і хочеться плакати.
Сент-Аман прийшов на сніданок і поводився, мов навіжений. Його добре знають як причинного, та й батько його був божевільний, а сам він уже котиться тим самим схилом. Але мала Брізбейн була там, і я не знала, куди подітися від витівок цього бовдура.
Він брав руки, цілував їх, хапав руки малої, сідав поруч із нею, а коли ввійшла мама, кинувся її обіймати... Це переходить усяку міру; я добре знаю, що йому нічого не варто стати навколішки посеред вітальні чи поплескати по плечу і що він робить це й порядним жінкам, але я цього терпіти не можу, — мабуть, я вразливіша за інших, як усі ті, на кого багато нападають.
Він зробив мене дурною на цілий день —
Пані Гавіні, пані Рандуен, пані Жид, її мати; Байєль, Ґольдсмід, де ла Тур, де Перр'єр, Кікі, пані де ла Ланд, панна де Карадорі, малий де Рокас, пан де Дальма... Вільв'єй. Здається, це всі. Пані Етенсель іще не приходила. А дивує мене те, що не прийшов Ґабріель, — він уже тиждень у Парижі.
Учора ми були на Салоні з Гавіні, братом Бастьєна та Бометцом.
Бастьєн збирається написати картину, на якій маленький селянин дивитиметься на веселку. Це буде щось величне, кажу вам. Який талант, який талант, який талант!