Субота, 29 квітня 1882

Я не мисткиня; я рисувала без зусиль, як роблю все, і, коли хочете, я маю хист до всього, але не можу... а проте, коли я була трирічною дитиною, я малювала крейдою профілі на вістових столах на селі, а потім, і завжди... можна заприсягтися, що це було покликання. І ось бачите... та мені нема чого сказати, просто настали тяжкі хвилини, які треба пережити... У мене руки опускаються. Зрештою, що ж сталося? Та нічого... Брезло працює довше за мене, майже вдвічі.
Припустивши, що я така ж обдарована, як вона, виходить, що все йде природно. Але ж я малюю три роки! А вона малює п'ять! Бо це таки, їй-богу, правда! Вона дістала свою медаль у лютому 1877-го й малювала відтоді. А я — від жовтня 1878-го; у неї п'ять років і два місяці, а в мене три роки й шість місяців. То чого ж мені вважати себе пропащою? Вона була, як торік, у 1881-му, тобто після чотирьох років малярства, отож у мене ще є надія до 1884-го, якщо я йтиму, як вона. Так, але у своїй величезній пихатості я розраховувала йти втричі швидше за цю таку обдаровану дівчину, яка зараз — найталановитіша жінка у Франції.
Речі, що сповнюють мене подивом. По-перше, «Le Voltaire» називає мене серед присутніх на засіданні в процесі Шольна, та ще й у глибокій жалобі! Це винен цей ідіот Сент-Аман. Він кілька разів зробив так, що мене цитували серед світських знаменитостей, і газети вхопилися за моє ім'я, бо цей бовдур велів цитувати мене саму-одну, ні словом не згадавши тата й маму. Мене мають за емансиповану особу... Гавіні, дуже розгнівані, приходили вчора дорікати мені цією екстравагантністю, я була вийшла; Аделіна прийшла сьогодні й сказала, що пан Гавіні не хотів цьому вірити. Та певно ж. Друга історія — це те, що під час нашого перебування в Ніцці мене викрали. Ви читаєте правильно — викрали. І тоді гадають, що я мушу вийти заміж за... Вийти за кого?? Викрадена ким??? Ця історія дійшла до мене через Черницьку та її кравчиню, яка чула, як це казали в одних росіян.
А ще кажуть, що нема диму без вогню! Нічого не можна спростувати. Як до цього взятися? Ця дурниця в «Le Voltaire» завдасть мені величезної шкоди; цей процес дуже брудний, а я нібито на ньому була? Та ще й викрадення на додачу. Це невезіння, отупивши мене на цілий день, цікавить мене, мов дивовижа. То що, треба померти, щоб на мене не нападали? Словом, я приголомшена і вже починаю казати собі, що це, може, й правда — я була на суді присяжних сама-одна й у глибокій жалобі, і мене викрали в Ніцці чи з Ніцци... Ні, це аж смішно з такого невезіння. Я три місяці сиджу на селі, з родиною, повертаюся до Парижа, я ще ніде не була — і крах! Це здатне відвернути від усього! Та хто ж це бавиться, паплюжачи мене?
Кому може бути вигідно нападати на мене? Що це означає. Я й слова не сказала, жодного бодай скільки-небудь помітного жесту не зробила вже не знаю відколи!
А ще я з батьками, я... тут можна збожеволіти.