Неділя, 26 березня 1882

Один чоловік застрелився неподалік вілли, серед дерев; ми пішли подивитися, мов шибеники... А втім, у цьому чарівному Міз-Брені панують щонайхуліганистіші [sic] звичаї, доходить аж до того, що чіпляєшся за вози, які проїжджають, а оскільки Божидар дуже добрий товариш і веселун, це наче повернення доброї пори трьох грацій. О Ніццо. Тільки цього разу до цього домішується святий ательєрний жарт, і ми регочемо з ранку до вечора. Отож, до речі про веселе, цей бідолаха застрелився пострілом із пістолета посеред чола. Жахлива чорна діра й кров, що стекла всіма борознами жовтого обличчя, поголеного, застиглого; рот розкритий, і лише два зуби. Чекаючи на прибуття лікаря й комісара, я послала Божидара по палітру й зробила начерк олією під цими гарними деревами, простягшись на зеленій траві, під цим прегарним сонцем.
А втім, у Ніцці все здається простим: купа хлопчаків гралася поряд, штовхаючи одне одного до трупа. Божидар, я і Розалі позували перед цікавими й поліцейськими, з паризькими жартами на адресу небіжчика. Це лиховісно, але це простягнуте отак тіло не навіяло нічого більшого, а проте сьогодні ввечері я не можу дивитися на начерк без жаху. Мрець мене не лякає, але справляє враження чогось страшенно брудного й огидного. Дорога істота, що стала мерзенним шматком плоті, який обернеться на гидоту, змусила б мене плакати з люті й сорому.
Прибули лікар і комісар, обшукали цього колишнього-чоловіка — лише записка такого змісту: «доходжу до цієї фатальної межі через родинну справу». Грошей нема, пара шкарпеток у кишені; шкарпетки, плетені вдома. Це, мабуть, дрібний міщанин. Він застрелився жалюгідним дешевим пістолетом. В одній із кишень знайшли дві кулі, загорнуті в папір.
Я поверталася зі своїм малярством якраз тоді, коли Савін і Барнола приїхали снідати. Барнола привів свого приятеля Віллу, який чудово співає. Я промацала Барнолу щодо Діни; їй досить лише сказати «так». І тоді... Я почуваюся майже винною, що підштовхую її до цього. Барноді сорок три, він має вигляд старої кокетки, затискає собі ноги, у нього ревматизм; до того ж про нього і його... тітку казали речі... як про Помара й леді Кейтнесс. Я добре знаю, що Діна не має досить посагу, щоб надто вимагати, але... однаково в мить, коли треба сказати «так», я вагаюся, наче це для мене самої... З одного боку, я кажу собі, що їй двадцять шість, що вона не має 200 тисяч франків, що вона не надзвичайної краси, шлюби з кохання рідкісні... Але з іншого боку — ця сестра, що виросла зі мною, віддати її холодно цьому добродієві, який... тьху!
У цьому, бачте, є щось... натуралістичне, як смерть цього трупа: ця прекрасна, надто повна істота, що сміється зі мною й з якою я говорю про все, про наші спільні прагнення...
Ах! як же це жахливо — думати про шлюб без кохання й без мільйонів, які щомиті відповідали б на заперечення серця. Я часом уявляю, що одружена з тим чи тим, і ось — навіть коли це з Габріелем Жері, який мені подобається, мені все одно щоразу доводиться додавати, що він успадкував п'ять мільйонів франків ренти, інакше я не припускаю, що дозволяю собі його любити. Лише той один... та й то часто я вважаю за потрібне припустити, що Імперія на той час повернеться.
Етенсель цитує мене у звіті про ранок на «Кольбері» й уживає образи з мого листа, але вся велика тирада — для малої Трубецької, чий шлюб із Помаром зірвався. Трубецькі поїхали, і Етенсель розхвалює малу, щоб протидіяти цій заплутаній історії з пліток, нібито княгині Лізі описали її сукні.
Здається, вона сказала Помарові, що її донька його обожнює і що він матиме її нещастя на своїй совісті, — і саме Помар це переповідає. Ось бридкий добродій, щоб таке переповідати, навіть якби це була правда. У будь-якому разі цей... син леді Кейтнесс твердий горішок — ось уже не знаю скільки панянок ламають собі зуби, силкуючись його вкусити.