Субота, 11 березня 1882

Поль із дружиною поїхали, ми всі проводжали їх аж до Монако, Савін теж, він став у нас своїм; а втім, він небіж пана Меньо, татового шваґра. Бідолашний Поль, якби ж я була певна, що він задоволений своєю долею...
Вона ні гарна — тобто дуже гарна в профіль і коли мовчить, але інакше... я зроду не бачила молодиці, що так мало дбала б про себе: завжди розпатлана, з чорними жорсткими пасмами на чолі, нерідко з чорними нігтями, з мереживом подертим і брудним, із плямами від свічки, та навіть і одяг... Словом, вона нечупара, вона повсякчас квилить... і при цьому твердо переконана, що вона вродлива, елегантна й чарівна і що Полтава — найшиковніше місце на землі. [Це знов-таки жалюгідна провінціалка]; я воліла б бачити її ще дурнішою, але менш самовпевненою і охочою перейняти ті гарні манери, які вона бачить, — а от ні.
А головне — ці вічні зітхання; якби ж було чого зітхати, та насправді всі до неї бездоганні, у родині, до якої вона ввійшла силоміць, усі такі добрі, як лише можна, вона має чоловіка, якого, каже, любить, дитину, статок... і попри це — зітхання... Останнім часом це було нетерпіння знову побачити малятко, яке вони лишили шеститижневим, щоб поїхати в подорож. А в Гавронцях звідки ці смутки? Та тому, що я більше не бачила батька, сестру... Тож я бачу, що мені думати про уявні ніжності її татка...
Словом, це прикрий типаж, але добра жінка... Так, вона дуже добра, тобто так, терпляча й лагідна і... знову на четвертому місяці, а маляткові всього п'ять, це вже надто поспіхом.