❦
Неділя, 19 лютого 1882
Велика битва конфеті, бʼють сильно, але це дуже кумедно: під маскою кажеш дурниці екіпажам, що проїжджають, і людям на трибунах, і це мене так бавить, що я не роблю ескізу з вікна, найнятого спеціально для цього.Dimanche 19 février 1882 Grande bataille de confettis, on tape fort mais c’est très drôle, sous le masque on dit des bêtises aux voitures qui passent et aux gens des tribunes et ça m’amuse tant que je ne fais pas l’esquisse de la fenêtre louée exprès pour ça.
Нас девʼятеро: тато, мама, тітка, Діна, Поль, його дружина, Божидар, пані Ерістова і я.
Nous sommes neuf, papa, maman, ma tante, Dina, Paul, sa femme, Bojidar et Mme Eristoff et moi.
Я ходила сьогодні вранці до церкви з мамою й татом, уся в білому, у пʼятничному капелюшку, що так мені личить, — усе щоб відновити свою репутацію жінки при доброму здоровʼї.
Je suis allée à l’église ce matin avec maman et papa, tout en blanc avec le chapeau de vendredi qui me va si bien, toujours pour rétablir ma réputation de femme bien portante.
Не знаю, чи я хвора, але вигляд у мене зухвало здоровий.
Je ne sais si je suis malade mais j’ai une mine insolente de santé.
Якби ви знали, які муки... Я борюся з лінощами і з тим жахливим: це буде погано, що заважає мені будь-що робити. І в мене пекучі докори сумління за кожну змарновану годину... А чому ти не робиш начерків, і того, і сього, — а коли я бачу малюнки у «Vie moderne», то червонію й бліднію, і мені хочеться з першого ж разу робити, як ці люди, що роблять їх уже десять років, — не розуміючи, що робити їх треба завжди, ще і ще, і поганих, і повсякчас, щоб потім робити гарні.
Si vous saviez quels tourments... Je lutte contre la paresse et contre ce terrible: ce sera mauvais qui m’empêche de rien faire. Et j’ai des remords cuisants pour chaque heure perdue... Et pourquoi ne fais-tu pas des croquis et ceci et cela et quand je vois les dessins de la « Vie moderne » je deviens rouge et pâle et je voudrais du premier coup faire comme ces gens qui en font depuis dix ans, ne comprenant pas qu’il faut en faire toujours et encore et de mauvais et continuellement pour en faire de bons ensuite.
Ах! яка ж страшна й небезпечна мить, коли виходиш із розміреної механічної праці в майстерні й відчуваєш потребу розкріпачитися, роздробитися, так би мовити, робити все; бути полишеним трохи на себе, навіть розуміти, що потрібно, знати, чого бракує. Усвідомлювати свій стан!! Це добрий знак, але до біса болісно... Ось уже кілька місяців, як це триває, і ця щомиттєва боротьба була б огидною, якби не було невиразної надії, що це, можливо, веде до якоїсь чудової низки місяців плідної, спокійної, вдумливої праці, яка відкриє тобі нові обрії, а потім... Памʼятаю, два чи три роки тому щаслива Брезло пройшла через ті самі муки, що й я: цілими місяцями вона не могла нічого з себе видобути, і я бачила в неї жахливі суботи, коли вона з відчаю ладна була взятися за скульптуру. Три роки тому, коли я почала малювати, вона вже малювала добре, і одна голова — другий її писаний етюд — здобула їй великі похвали. Це було не гірше за голови однієї нагородженої медаллю шведки. Яка ж усе це марнота; малюйте, не пишіть.
Ah ! quel terrible et dangereux moment lorsqu’on sort du travail réglé et mécanique de l’atelier et qu’ont sent la nécessité de s’assouplir, se morceller pour ainsi dire faire de tout; être livré un peu à soi, même comprendre ce qu’il faudrait, savoir ce qui manque. Avoir conscience de son état !! C’est bon signe mais c’est diablement tourmentant... Voilà plusieurs mois déjà que cela dure et cette lutte de tous les instants serait abominable si on n’avait un vague espoir que cela mène peut-être vers quelque belle série de mois de travail fécond, calme, réfléchi qui vous ouvrira des horizons nouveaux et puis... Je me rappelle il y a deux ou trois ans l’heureuse Breslau a passé par les mêmes tourments que moi, pendant des mois entiers elle ne pouvait sortir de rien et je lui ai vu des samedis horribles, prête à faire de la sculpture, par désespoir. Il y a trois ans lorsque j’ai commencé à peindre elle peignait déjà bien et une tête qui était une deuxième étude peinte lui a valu de grands compliments. C’était aussi bien que les têtes d’une Suédoise médaillée. Que tout cela est vain, dessinez, n’écrivez pas.