Понеділок, 13 лютого 1882

Від суботи я почала картину. Ось уже два тижні я шукаю; я була спинилася на двох чи трьох речах, але далі другого сеансу не пішло, — завжди так буває, коли це не те. Миришся з якимось сюжетом, щоб не марнувати часу на пошуки, потім гадаєш, що тримаєш у руках... а втім, те, що шукане, рідко вдається, та й знайдене не завжди вдається, але принаймні маєш утіху від того, що тебе захопило.
Коли ж я нарешті переконаюся, що сюжет — ніщо в невправних руках! І все ж навіть для простих етюдів треба, щоб те, що ти робиш, тобі подобалося.
Бачте, переконуючи себе, що сюжет не має непокоїти, я взялася за картину, через яку чотири чи пʼять днів почувалася дуже нещасною; я не зважувалася її кинути і не мала снаги працювати, а відколи відмовилася від неї, почуваюся звільненою: роблю ескізи, уперше — акварель, усі мої хвилини зайняті, я майже оговталася після успіхів Брезло і знайшла свою картину, бо, окрім дрібниць, я мушу привезти Жюліанові великий етюд. Це троє хлопчаків біля брами для екіпажів. Це здається мені надзвичайно правдивим і кумедним. Удар від статті Вольфа пішов мені на користь; мене розчавило, знищило, а реакція дала мені зрозуміти речі в мистецтві, які мене мучили, бо я їх не знаходила, хоч і здогадувалася про їхнє існування. Це змусило мене зробити рятівне зусилля; я починаю також розуміти те, що читала про боротьбу, страждання тощо митців, з чого сміялася, мов із порожнього романтизму.
До тієї славнозвісної волі Брезло я звернулася й бачу, що треба докладати великих зусиль, аби досягти тих результатів, які я... гадала, ніби падають із неба.
Бо досі мені, по суті, не доводилося докладати жодного справжнього зусилля. Ця надмірна легкість у роботі мене зіпсувала. Брезло досягає гарних результатів, але дуже важкою працею, а я, коли щось не виходить одразу й само собою, стаю безпорадна. Це треба здолати. Так, для ескізів, для композицій вуглиною я спробувала силувати себе доводити їх до потрібної чіткості — і мені вдалося зробити речі, на які я вважала себе нездатною і які, гадала, інші роблять хитрощами, ба майже чаклунством, — настільки важко визнавати за іншими здібності, яких сам не маєш.
Що ще? Приходила Лінзінген із тисячею любʼязностей; ідеться про те, щоб Етенсель написала про костюм її сина, а оскільки Сент-Аман наш приятель і саме він постачає відомості Етенсель... Я сказала, що мало знаю про стосунки Сент-Амана з Етенсель, що, гадаю, між ними пробіг холодок, але що я телеграфую Сент-Аманові й раджу їй зробити те саме, що вона й робить. А я сама нічого не телеграфую, обмежуюся тим, що складаю їй телеграму й обіцяю телеграфувати. Вона йде, у захваті від мого «міністерського стилю», моєї послужливості тощо.
Це стара пройдисвітка, яка майже сяяла за часів префектури Ґавіні й приятелює з усім, що є високопоставленого на землі. Якби ж їй виявляли ту чемність, яку виявляли Ґавіні... Але я цим займуся.
Що ще? Так, дружина Поля... Добра людина, але... Я хотіла б сказати це по-доброму... Провінційна, міщанська, дурна й марнославна, та ще й повсякчас із дрібними незграбними брехеньками, щоб вихвалятися купою дурних речей, недоречних будь-де. Вона розповідає вам про сукні, які в неї нібито були і які я знаю, — мов ті селяни, що вигадують княжен з очима з перлів і волоссям із діамантів.
А я, замість того, щоб промовчати, трохи з неї кепкую... Усе лагідно і головне, щоб відучити її від цієї вади, але це, звісно, ображає її — бути впійманою й не спромогтися мене вразити. А втім, я мала б це пропускати повз вуха... це надто дитяче, щоб завдавати собі клопоту... Та в мене манія все поліпшувати, влаштовувати, шліфувати, прикрашати; виховати, наприклад, оцю молодичку... Не кажу — я б охоче за це взялася, але вона справді трохи дурненька, і тоді успіху не передбачиш. Бідолашний Поль, тобто ні, він не набагато кращий. Вони мене обожнюють, я їх дуже люблю, але яке ж неапетитне подружжя... Вони навіть нечупарні... а втім, у провінції та в Росії... Що ще?
Дифірамбічні листи від Сент-Амана й Жері, Ґавіні, княгині тощо. Усі, окрім самого лише Жюліана, який не відповів.
Бачили Барнолу й генерала Бібі. Старий Одіффре тут.
Якби я могла й далі працювати, як ці дні, я була б дуже щаслива. Ідеться не лише про те, щоб працювати, мов машина, а про те, щоб бути весь час зайнятою й думати про те, що робиш, — оце щастя. Жодна турбота перед цим не встоїть. А я ж так часто скаржуся — і от приходжу дякувати Богові за ці три дні, тремтячи, що це не триватиме довго.
Тоді все постає в іншому світлі, дрібні злигодні вже майже мене не турбують, ти над цим, із чимось променистим у всьому єстві.
Божественна поблажливість до ницого натовпу, що не відає про потаємні, мінливі, хвилясті й розмаїті причини твого блаженства, тендітнішого за найтендітнішу з квіток.

Примітки

Відлуння Монтеня, «Проби», I, 1: «Воістину, людина — істота дивовижно марна, розмаїта й мінлива» (у Монтеня: «divers, et ondoyant»). ↩