Понеділок, 30 січня 1882

Те, що я казала в суботу, стосувалося балу, який Королева головувала в готелі «Континенталь» на користь бретонських рятувальників. Мені спало на думку поїхати туди в останню мить; ми не були патронесами, а отже, нас не пустили до закритої вітальні. Я поїхала за чверть години. [Замазано: Жері] і Гавіні провели вечір у нас, Меліссано, Караччоло й Алексіс теж. Отже, у Ніцці ми таки оселимося на віллі Жері.
А субота в мене була гарна: Бастьєн, якого я бачила напередодні на балу, прийшов і пробув понад годину. Я показала йому деякі свої роботи, і він дав поради з улесливою суворістю. До того ж він сказав, що я дивовижно обдарована, і це не скидалося на люб'язність, тож я мала мить такої бурхливої радості, що ладна була схопити маленького чоловічка за голову й розцілувати. [Замазано: Уже] добре те, що я це від нього почула; він дав ті самі поради, що Тоні й Жюліан, сказав те саме — а втім, хіба він не учень пана Кабанеля, а Брезло хіба не учениця Тоні? У кожного свій темперамент, але щодо граматики Мистецтва завжди доведеться шукати в того, що зветься класиками.
Ні Бастьєн, ні будь-хто інший не можуть навчити своїх якостей: учишся лише тому, чого можна навчитися, решта залежить від самого себе. Прийшла пані де Перонне, і я провела добрих чверть [години] між цією видатною жінкою й цим великим митцем, перед своїм каміном, а потім під пальмою, надимаючись марнославством і втіхою. Я не клопотатимуся іншими візитами, які лишила в офіційній вітальні.
Ми виїхали о восьмій вечора — Поль, Ніні, Діна, я, Розалі, Базиль і Коко. Вілла — усе, як треба, серед самого села, і заледве за десять хвилин від набережної Англійців; тераса, сади, великий зручний будинок. Ми застаємо все приготованим, з управителем паном Пекулем і букетами. [Замазано: облаштовувати дім] — суцільна розвага, повз нас проходить трамвай, тобто проходить повз наш великий сад, що оточує віллу; словом, я не обрала б нічого кращого для роботи, я не бачу тієї Ніцци, що мені осоружна. Люди тут вельми привітні, вони бачать стільки чужинців, що дають їм заробіток і яким треба догоджати. Сьогодні ввечері я проїхалася трамваєм, і це мене зачарувало. Це французька веселість, змішана з італійською, та без паризького простацтва. Як я пишу Жюліанові, тут так само зручно, як у Парижі, і так само мальовничо, як у Гранаді. За п'ять хвилин від набережної Англійців знайдеш костюми, лахміття, типажі — і все це такого тону! Навіщо їхати до Іспанії! О Ніццо, о Середземне море, о краю мій любий, що завдав мені стількох страждань. О мої перші радощі й мої найбільші жалі, о моє дитинство, мої амбіції, мої принади, Башта, замок Дивовижного. І Саетоне, Фіулулу, Даніс. Хоч би що я робила, він завжди буде там — початок усього. І поруч зі стражданнями, що зчорнили мої шістнадцять років, завжди будуть спогади ранньої юності, які — мов найкращі квіти життя. Я божеволію від щастя бути тут. Це той край, який любиш попри Італію, попри Рим, попри Іспанію. Я тут виросла, це майже моя батьківщина, і хоч я й учепилася за Париж, шукаючи там собі місця, ці роки, прожиті в Ніцці, роблять так, що я завжди сюди повертатимуся. До того ж тут чудово! Пам'ятаю своє потаємне розчарування, коли я побачила Неаполь, — а все тому, що Ніцца така дивовижна, що тебе вже нічим не здивуєш.
А ще — моєї родини тут нема, ніхто не свариться, ми на селі, усім весело, я не бачу свого лікаря і збираюся працювати. Я привезла мольберт із корбою і штуковину для села. Ми не показуватимемося, бо мені це знадобилося б хіба щоб повалити Тутчеву. Та й приїхала я працювати, мені треба побачити Карнавал для моєї картини — картини, що тримає мені голову і яку я зроблю для наступного Салону.