Неділя, 18 грудня 1881

Гості цілий день. Гавіні, де Мофра, пан і пані Ґайяр, Тюркан. Усі захоплюються моїми іспанськими етюдами. Мофра падає перед ними навколішки, заплющує одне око й дивиться другим крізь монокль із чорним склом, наче проти сонця. А втім, він божевільний. Кажуть, він підводиться вночі, садить дружину за фортепіано й танцює зі служницею. У нього шістнадцятирічна донька, і ці дві бідолашні жінки геть отупіли від його витівок. Алексіс вечеряє з нами, і Жюліан, який приходить близько дев'ятої, застає його навпроти мене, дуже гарну. Ви ж знаєте, що він вважає, ніби Алексіс закоханий у мене, а я з ним фліртую. Може, так колись і було, кілька днів, але тепер бідолашний Алексіс відвів мене вбік і цілу годину, нашіптуючи на вухо, умовляв мене берегтися, щоб моя родина не хвилювалася... Як, ви, у якої є все на світі, як ви можете ставити під загрозу таке прекрасне існування недбальством, необачністю, безумством! тощо. Потім поцілунок у руку й клятва братньої любові. А Жюліан розповідає мені, що Брезло принесла йому ескізи й начерки і що там є справді чудові речі. Він запевняє й присягається, що, бувши доброю художницею, я легко її поб'ю, але що ці малюнки незвичайні і що я божевільна, коли не слухаю його, — а він уже три роки каже мені компонувати будь-що й будь-як, аби щодня; запам'ятовувати враження, занотовувати їх там-таки, а потім малювати. Раніше вона цього не робила, і лише два чи три роки тому почала; пам'ятаю, вона завжди казала, що не відчуває цього й що силує себе розвивати цю струну! І вона своє взяла... Це залізна воля. Ця

дівчина перевершує мене на голову. А втім, більшість її переконань я ж їй і втовкмачила. Це я тицьнула її носом у Бастьєна-Лепажа, та й, гадаю, я справляю на неї певне враження. До того ж цього літа вона написала велику картину (а я?) — рибачку на березі моря. Це має бути дуже добре і цілком у дусі дня. Я певна, що це дуже добре. А в мене — нічого. О бідолашний Кассаньяку, ти ніколи не вражав мене в саме серце так гостро, як усе це. Я наче поранена, я майже відчуваю фізичний біль. А потім — скарги Жюліанові, розмова віч-на-віч, де він силкується мене втішити, тобто додати мені мужності, умовляючи щодня робити ескізи того, що мене вражає. Що вражає?.. Та що, по-вашому, можна знайти в банальному середовищі, де я живу. Брезло бідна, це правда, але вона живе у винятково мистецькому колі. Її найкраща подруга Марія — музикантка і до того ж [два рядки замазано, нерозбірливо] як на неї не глянь. Шеппі своєрідна, хоч і простувата, [замазано] теж художниця. Ще й кумедний поет із довгим волоссям і Сара Перссер, художниця й філософка, з якою точаться нескінченні дискусії про кантіанство тощо, про життя, про «я» і про смерть, що змушують замислюватися й закарбовують у голові прочитане чи почуте. Та ще інші люди, яких я не знаю вже два роки, відколи ми посварилися. А я? Моя родина, неосвічена й міщанська? Сент-Аман, схиблений і такий, що вічно повторює ті самі світські дурниці? Черницька, схиблена на дереві? А ще? Та й годі. Аж до самого кварталу, де вона мешкає, — Терн; а мій квартал, такий охайний, такий одноманітний, де не побачиш ні жебрачки, ні нестриженого дерева, ні кривої вулички. Словом, я нарікаю на багатство. Ні, але я констатую, що достаток заважає мистецькому розвиткові і що середовище, у якому живеш, — це половина людини.