Неділя, 16 жовтня 1881

Туди нас веде старий Поллак.

[затерті слова: Одна з найцікавіших тут речей — це Растро, вулиця, заставлена всякими ятками, мов ярмарки російських сіл, де знаходиш геть усе. І яке життя, яке пожвавлення, яка метушня під цим пекучим сонцем! Це чудово! Це безмежно багате старе мотлоше тулиться в брудних будинках, у комірчинах і на сходах] легендарних, і гори тканин, гобеленів та вишивок — аж збожеволіти можна.

А ці злидарі [затерте слово: здаються] геть несвідомими: вони продирають цвяхами гарні тканини, почеплені на стіні, щоб повісити старі рами, ходять по вишивках, розстелених долі. І старі меблі, рами, скульптури, реліквіарії, срібло, старі перемішані цвяхи. Я купила завісу зі старого лососево-червоного шовку, всю вишиту, за яку правили триста франків, а віддали за сто п'ятдесят, і полотняну спідницю, вишиту блідими квітами гарного відтінку, яку мені поступилися за сто су, заправивши спершу двадцять франків.

Шкода, що нема ста тисяч франків, які можна було б витратити, — умеблював би собі майстерню... Та хоч би з десятьма тисячами франків! Можна було б багато накупити.

Ескобар заїжджає по нас, щоб їхати на бій биків. Ми в ложі з панною Мартінес, її батьком, ще двома й Ескобаром. Я захотіла повернутися, щоб дістати друге

враження.

Оголосили вісім биків, і це, гадаю, остання неділя. Одне слово, блискуча вистава. Король, королева, інфанти на своїх місцях. Музика, сонце, шалені вигуки, тупіт, свист, замахані хустки, кинуті капелюхи. Це неповторне видовище, захопливо величне і ні на що не схоже, [сім затертих рядків: нерозбірливо]

Я починаю розумітися й зацікавилася виставою [затерті слова: нерозбірливо]. Я пішла туди знехотя, із дрожем огиди, проте зберегла добру поставу перед цією різнею з вишуканими жорстокостями.

Спершу, як ви знаєте, виходять пікадори верхи, їх три-чотири, і бика дражнять, змушують його розпорювати коней, за кілька хвилин сурмить труба — це сигнал переходити до вправи з бандерильями; коні, що вціліли, часто знов повертаються до бика, а коли нещасну тварину досить понашпиговують, коли вона вже скривавлена, коли вона відмовляється відповідати на дражніння, виходить матадор, перший, і, тричі вклонившись королівській ложі та кинувши капелюх, спокійний, холодний, він укладає тварину, ставши перед нею з якимось подобою червоного плаща на палиці в лівій руці, а в правій — оголеним мечем, яким — і це вершина шику — убити тварину одним ударом; публіка весь час втручається: то свист, бо надто швидко перейшли від однієї вправи до іншої, то підбадьорення й дикі вигуки. Успіх дістався сірому бикові з відомого заводу, що жахливо розпоров, і то кілька разів, протнув, проволік, спорожнив стару худу шкапу й мало не поранив чоловіка. Чи варто говорити й про бідолашного бика коров'ячої масті, дуже миролюбного, що весь час хотів піти геть, повертався спиною до нападів і не схотів зачепити жодного коня. Але такий випадок передбачено: надто покладистим бикам встромляють порохові бандерильї, які займаються й вибухають, мов петарди, у шкурі тварини, що тоді стрибає з цим димом, цим полум'ям і цією кров'ю на спині.

Запальні бандерильї — це безчестя для бика, але, попри цю наругу над його самолюбством, ця тварина не схотіла розлютитися й вдовольнилася тим, що жалібно ревла, ухилялася від ударів і нарешті померла, зазнавши тисячі мук, бо удар було завдано погано: довелося повертати меч у рані й завдавати ще кількох ударів.

І це ще не найогидніше видовище, яке можна побачити!! Це дуже гарно — за умови, що нічого не бачиш... А проте врешті

зацікавлюєшся й зберігаєш хоробрий вигляд перед цими ганебностями — з гордості. Я весь час дивилася. Виходиш звідти трохи сп'янілий від крові — ще трохи, і кожному стромляв би залізні вістря в потилицю...

Я різала свою диню за столом так, наче встромляла бандерилью, а м'ясо мені здавалося ще тремтливим, щойно вийнятим з роздертої шкури бика. [затерті слова: О! аж ноги судомить і голову] стискає. Це школа вбивць. Звісно, ці чоловіки тепер елегантні, граційні, рухи в них досконало гармонійні й гідні попри надзвичайну гнучкість.

Цей двобій людини й цієї величезної тварини вважають чудовим, але чи ж це двобій, коли завжди знаєш, хто має полягти.

Зізнаюся, що матадор, який виходить у своєму блискучому костюмі, що окреслює його форми, тричі вклонившись у такий особливий спосіб, [затерті слова: (тричі вигинаючи] руку, високо й прямо перед собою, спокійний, холодний, стаючи зовсім близько перед твариною, [затерті слова: з цим] плащем і цим мечем... І ось це [затерті слова: майже найкраща] частина гри, тут [затерті слова: майже не] ллється кров. Так, я кажу, що це має дивовижний, [затерті слова: і грандіозний] характер. Але коні — самі іспанці не люблять частини з кіньми... То я примирилася з цією дикою втіхою? Я цього не кажу, але є тут дуже гарний, майже величний бік: цей цирк, ці чотирнадцять чи п'ятнадцять тисяч глядачів, тут маєш ніби видіння античності, яку я так люблю [закреслено: проте]. А потім цей кривавий, жахливий, мерзенний бік... Якби чоловіки були менш спритні, якби вони частіше діставали якусь добру рану, я б не кричала, але саме ця людська боягузливість мене обурює.

А проте кажуть, ніби потрібна лев'яча відвага... Та ні ж! Вони надто спритні й надто певно уникають страшних, але наївних, передбачуваних і спровокованих нападів тварини. Справжня небезпека — це бандерильї, бо чоловік біжить назустріч бикові і в мить, коли той хоче вдарити рогами, випереджає його, встромляючи бандерильї між лопатками. Тут потрібні виняткова відвага й спритність, надто коли подумати, що бик майже свіжий і встиг лише розпороти коней...

Сірий був розкішний, він протнув свою жертву до дна — це жахливо, скажете ви, а от і ні: дійшовши до певного ступеня напруги, жах уже не діє. І якби весь час бачили, як шматують коней чи людей, але цілковито і зі справжньою

люттю, як сірий бик, — що ж, глядачам це не завдавало б болю і було б справді захопливо. Я не вдаю з себе жорстоку, і доказ цьому те, що дрібні уколи й довгі муки стискають мені голову; але зізнаюся, що не критикувала б цих [затерте слово: ігрищ], якби вони були серйозніші.

Якби ви бачили, як роги й мало не голова бика зникають у животі коня з нападом люті; ця сила тварини, ще ні пораненої, ні втомленої, — ви б зрозуміли, що я волію цю цілковиту лють над рани, завдані ногам, шиям коней, яких силоміць женуть знову на бика, які задкують і яких підганяють ударами палиць, — ось це огидно. То я докоряю їм за їхню спритність, тобто за їхню віртуозність, їхній хист?

Не знаю... Як на мене, бики надто сумирні.

У Растео мене відрекомендували Мадраццо, який зробив мені компліменти щодо моєї копії.