Четвер, 6 жовтня 1881

Учора приходив цей пан Ескобар і запевняв, що він цілком до наших послуг, тощо, тощо, тощо. Дуже негарний, ох! дуже негарний.
Увечері він веде нас до театру: екіпаж, ложа, все дуже добре. Я дуже гарненька в мантильї. Це імʼя, Ескобар, крутилося в мене в голові рік чи два тому, не знаю з якого приводу; я не знала ні хто, ні що це таке, і весь час повторювала собі: Ескобар, я побачу Ескобара — славетну людину; сама не знаю що.
Дивно, як сьогодні вранці малий Поллак приходить розшукати мене в музеї, ми говоримо про вчорашній театр — і ті самі слова вже звучали, не знаю коли, ну геть точно: він сказав те, про що я подумала, я відповіла тими словами, а він знову заговорив... Одне слово, це геть дивно: або це вже точнісінько було, аж до найдрібнішого поруху думки, або я це точнісінько бачила вві сні. Зі мною вже траплялося переживати те саме двічі... Якби ще то було щось вражаюче, а ні — незначущі уривки здійснених снів чи спогадів з іншого життя...
Я скопіювала руку Веласкеса — дуже скромно, в чорному й мантильї, як усі жінки тут, але багато хто підходив на мене подивитися, надто один; здається, в Мадриді вони гірші, ніж в Італії: прогулянки під вікнами, гітара, за тобою скрізь ходять і заговорюють — і так без кінця! Записки, якими обмінюються в церквах, і в дівчат отак по пʼять-шість залицяльників; із жінками поводяться надзвичайно галантно, і в цьому немає нічого образливого, бо напівсвіту, як у Франції, не існує — таких жінок дуже зневажають; але на [вулиці] тобі цілком пристойно кажуть, що ти гарна, що тебе обожнюють, просять дозволу провести, знаючи, що ти дама, — з найчеснішими намірами.
І ти бачиш чоловіків, що кидають тобі під ноги свої плащі, щоб ти ступила по них; як на мене, це чудово: коли я виходжу вкрай просто, але з шиком, на мене дивляться, спиняються, і я оживаю — це нове існування, немов у романі, забарвлене середньовічним лицарством...
Неохайність невігластва — ні, це дуже чарівно.
«Фігаро» пише про мій шик у Біарріці — це хроніка, надіслана мною Сент-Аманові, ось його лист, переданий пані де Перронне. Ось, до речі, лист зі Сент-Агати і «Записник світської людини», деякі цілі уривки якого належать вашій покірній слугині. Гадаю, ви розберетеся: фіоритури — від віконтеси;
Поллак ходив із нами на прогулянку, ми лишили його на обід, і до десятої години ми говорили про мистецтво й музикували. Йому двадцять два роки, і він не дуже сильний; нещодавно він показав нам етюди — не дуже сильно, ні, він не дуже сильний, але щось у ньому є; гадаю, він забагато думає й говорить про живопис, а малює замало. Я добре бачу, що вражаю його, перепрошую за слово; він малює становище, мене це тішить, і я приголомшлива без екстравагантності, не так, як раніше, на жаль...