Вівторок, 4 жовтня 1881

Молодий Поллак супроводжував нас цілий учорашній день, правлячи за провідника і дуже мило в усьому стаючи в пригоді.

Ми оглядаємо Школу красних мистецтв, де є чудові Гойя; зрештою, тут стільки прекрасного живопису. Герцогиня Альба, намальована геть голою¹, — мені не варто відкладати, щоб і мене зобразили так само... О, як я це добре розумію... Зрештою, цікаво, що, малюючи так погано, я обожнюю колір... Нема нічого сумнішого за прекрасну фактуру на недовершених формах, без певності в рисунку? Нема нічого сумнішого. А втім, це Веласкес, але стривайте, докінчимо вчорашнє: отже, вчора, після прогулянки в Буен-Ретіро, ми йдемо до кав'ярні послухати спів і подивитися, як танцюють якісь циганки. Це геть дивно: один чоловік шкребе гітару, а з десяток жінок плескають у долоні в такт, а тоді раптом одна з них починає тягти ноти; хроматичні наспіви безладом, годі це передати. Це геть по-арабському, а втім, за годину цього вже цілком досить. Танець був би дуже... втішний для чоловіків, якби менше було вбрання; ці жінки в пеньюарах із хустками

на плечах і квітами у волоссі, а ці сукні з мусліну чи навіть полотна не дають побачити такі характерні рухи стегон.

Старий Поллак прийшов нас там розшукати. Сорія мав прийти, але, оскільки він юдей, він постив — учора був Йом-Кіпур¹, і це його занедужило. Він віруючий юдей і мало не пишається цим. Я була в мантильї, як іспанка, і мої біляві принади привернули кілька поглядів... Ці тварюки мають очі!!! та всі — і чоловіки, і жінки.

Іспанки всі цікаві, щоб їх малювати, хай і не гарненькі. Які барви обличчя, які очі.

Ах! іспанський живопис розумієш, лише побачивши його, це... розкішно! Густа фактура, соковито, широко, а яка барва!..

Сьогодні з дев'ятої ранку я в музеї, перед Веласкесом, супроти якого все сухе й бліде, окрім Рібери, який, одначе, його не вартий. У портреті невідомого скульптора є рука, що є ключем до всієї манери Каролюса-Дюрана², який, як відомо, хоче відновити Веласкеса.

Ах! Господи, він заледве створює гарні портрети, а ви ж погляньте на оголену натуру Веласкеса³!

Я зустрічаю там Сорію й Поллака, і ми йдемо далі разом. Вони знають, що в музеї я можу бути лише сама, — митцева примха, ось чому це не шокує; зрештою, це тільки в музеї, та й ми ж свої люди, чи не так... Не настільки свої, щоб я не ненавиділа товариство цього чудового єврея з італійськими манерами. Вони проводжають мене; Сорія говорить про наш останній вечір у Ніцці, 1876 року, тобто про якусь білу вовняну сукню, рівну, мов антична, що лишала видимою тільки лінію шиї, із волоссям, високо й недбало зібраним, що відкривало потилицю... і руки з такими лініями!.. Він так добре переказує мені всі деталі того вбрання, що в ньому, либонь, справді щось було.

Шкода, що він із друзями, інакше було б веселіше! Тільки ж я мучуся, що погано чую! Удаю якісь дивацтва, неуважність, і це ах! як жахливо. А очі — у мене цілу годину мерехтіли мушки⁴. Якщо я осліпну... не певно, що я себе вб'ю... Ми купили іспанську гітару й мандоліну... Іспанії годі собі уявити... а кажуть, ніби Мадрид має менше характеру, ніж те, що я ще побачу, — Толедо, Гранада, Севілья... Зрештою, я в захваті, що я тут; мене лихоманить бажання набити руку на якомусь етюді в музеї, потім написати картину й залишитися тут хоч на два місяці, якщо треба.

Ах! якби я не була глуха, я б до всього призвичаїлася і була б щаслива!

Міранда скерував нас до пана Альфредо Ескобара, сина маркіза де..., із газети «la Espora»¹; цей пан уже двічі приходив.