П'ятниця, 23 вересня 1881 — Зошит 093

CZ ENUKFR

Не можу я поїхати до Італії, хоч і хочу, — знову починати прикрощі 1876 року? Ах! ні; уперше, щоб дізнатися, — так, але тепер ні. Я могла б туди поїхати вдало одруженою чи славетною, а без того — ні. Це означало б наражатися на нескінченні муки. Коли подумати, що я ще й додала до справжніх прикрощів... цього Антонеллі, який мені й години не подобався і з якого зробили роман, історію, мало не скандал... І не тому, що це минуло, але ось ота гидота Лардерель — отам принаймні щось було, шалене й справжнє захоплення, тоді як... А якщо я й удавала, якщо я й змусила його, цього байдужого, повірити, що кохаю його, то це мама казала: це ні до чого не зобовʼязує, а ти його привабиш; може, з цього щось і вийде, не квапся, навіть якби ти йому сказала, що його кохаєш... І, чуючи це, такі легковажні поради... Я казала собі, що розважлива жінка й моя мати не давала б мені таких, якби це не було справді корисно; коли чуєш дурниці з вуст людей, яких маєш за розважливих, ці дурниці видаються наслідком досвіду... Не вмію пояснити... Кажеш собі: коли вже такий-от дозволяє легковажність, то й мені можна. Присягаюся, я не вигадую собі виправдань, та й до того ж я звикла лишати за собою відповідальність за свої вчинки... Але ж! Моя мати — дитина й провінціалка... і ніколи, зрештою, якби я їй це сказала, вона б закричала, що це мерзота, ніколи вона нічого не радила...

Je ne puis aller en Italie comme j’en ai le désir, recommencer les ennuis de 1876 ? Ah ! non, une première fois, pour savoir, oui, mais à présent non. Je pourrais y aller bien mariée ou célèbre, sans cela non. C’est aller à des tourments sans fin. Quand je pense que j’avais encore ajouté aux ennuis réels... cet Antonelli qui ne m’a jamais plu une heure et dont on a fait un roman, une histoire, presque un scandale... Ce n’est pas parce que c’est passé, mais tenez cette horreur de Larderel eh bien là au moins il y a eu quelque chose, une toquade violente et réelle, tandis que... Et si j’ai eu l’air de, si je lui ai fait croire que je l’aimais, cet indifférent, c’était maman qui disait: ça n’engage à rien, et tu l’attirera; on en fera peut-être quelque chose, ne brusque rien, quand même tu lui dirais que tu l’aimes... Et entendant cela, des conseils si légers... Je me disais qu’une femme sage et ma mère ne m’en donnerait pas de pareils si ce n’était vraiment utile, lorsqu’on entend des folies dites par des gens qu’on croit sensés, ces folies semblent le résultat de l’expérience... Je ne sais m’expliquer... On se dit puisqu’un tel autorise une légèreté je puis bien la faire. Je vous jure que je n’invente pas des excuses et du reste j’ai l’habitude de garder la responsabilité de mes actes... Mais là ! Ma mère est enfant et provinciale... et n’a jamais du reste si je lui disais cela elle crierait à l’abomination, jamais elle n’a conseillé rien..

Одне слово, ми сперечалися двадцять пʼять хвилин: я докоряла й повторювала, що ж бо попереджала і всі знали... і що й так досить усього, щоб іще й творити нове, та таке безглузде... Вона ж намагалася переконати мене, що ця стара сукня дуже гарна, але без жодної переконаності, — а нема нічого, що так доводило б до сказу, як коли люди не вірять у те, що кажуть. А тоді, побачивши мої сльози, вона замовкла, наче переконана, а насправді — щоб не тягти сцену далі. Я роздяглася й цілу годину проплакала. Ці добрі пані напихатимуть мене рибʼячим жиром, желатином, гранулами, йодом тощо, тощо. Ах! похмурі дурепи! А тепер батько телеграфує, що мама має негайно виїхати: процес от-от дійде якоїсь розвʼязки, хоч би якої. Це справа першорядної ваги. І тоді ці дві навіжені кажуть, що Башкирцев божевільний і що краще було б, аби мама не верталася до Росії, бо це розворушило справу, про яку вже й не говорили. Залишаєшся приголомшена, остовпіла, мертва перед такими міркуваннями. Отже, вони згодні, щоб усе так і тривало?!! Аби лиш тяглося. А я??!!! Та зараз, почувши, як я кашляю й задихаюся, вона ридма ридає в сусідній кімнаті — може, ще й зі страху перед тим славнозвісним кінцем процесу.

Enfin nous avons discuté vingt-cinq minutes, moi reprochant et répétant que j’avais bien prévenu et qu’on savait... et qu’il y avait bien assez de choses pour en créer encore et de si stupides... Elle, essayant de me persuader que cette vieille robe était fort belle mais sans aucune conviction, il n’y a rien d’enrageant comme quand les gens ne croient pas ce qu’ils disent. Et puis alors voyant mes larmes elle se taisait comme convaincue mais en réalité pour ne pas continuer la scène. Je me suis déshabillée et j’ai pleuré pendant une heure. Ces bonnes dames vont me bourrer de foie de morue, d’élatine, de granules, d’iode etc. etc. Ah ! les sinistres idiotes ! Maintenant mon père télégraphie qu’il faut que maman parte immédiatement, le procès va avoir une solution quelle qu’elle soit. C’est d’un intérêt capital. Et alors ces deux folles de dire que Bashkirtseff est fou et qu’il aurait mieux valu que maman ne fut pas retournée en Russie, que ça a réveillé l’affaire, qu’on n’en parlait plus. On reste confondu, ébahi, mort, devant de tels raisonnements. Alors elles admettent que ça dure comme ça ?!! Pourvu que ça traîne. Et moi ??!!! Mais maintenant m’ayant entendue tousser et étouffer elle pleure à sanglots dans la chambre à côté, peut-être aussi par crainte de cette fameuse fin du procès.

Пʼятниця, 23 вересня 1881