Субота, 13 серпня 1881

Що ж, я працюю над цим години зо дві, навіть менше, а потім — і край! Річ у тім, що, скажімо, я відмовляюся від цього, а тоді кажу собі: хтозна? Може, вийшло б дуже добре. Тоді я зважуюся — і одразу собі кажу, що це претензійно й нічого не промовляє.
І справді, мені не подобаються мої моделі. А ще я бачу це полотно виставленим на бульварі саме після виборів... А ще це такий немовби й не жіночий сюжет, саме це мене найбільше й вабить.
Якби я мала певність, що немає жодних шансів, що вийде добре; я не здатна зробити це досить добре, щоб сюжет вийшов величним, але ж хтозна, якщо постаратися, може? Ось це «може» й зводить мене з розуму;
Думка Жюліана — але ж Жюліан помилився цього року щодо Зільхардт, він віщував добре, а вийшло жахіття.
Я покладуся на долю, але якщо доля не скаже так, як я... а як же я кажу?
Це моя хвороба, слово честі. Мені конче потрібен Алексіс для картини, а я не знаю, коли він повернеться, і в мене лишилося тільки вісімнадцять днів. То ти божевільна.
Та ні, я маю час.
Так, доля; що ж, я навмання розгортаю цей зошит, навмання кладу палець, і якщо в рядку, де ляже мій палець, кількість літер парна, я відмовляюся від картини.
Гаразд, парна. Але...
Ви ж знаєте, що в мене хвора права легеня; що ж, ви, не сумніваюся, матимете втіху дізнатися, що ліва теж уражена. Ніхто з цих лікарів-ідіотів мені цього ще не сказав, а втім, я [замазано: відчула] це вперше в київських печерах із мощами, але подумала, що то миттєвий біль від вогкості; відтоді він вертається щодня, а сьогодні ввечері такий сильний, що мені боляче дихати і що це справжній біль між ключицею та груддю, там, де лікарі легенько постукують. А картина.

Примітки

Марі вдається до випадкової ворожбитської гри, щоб розв'язати свою мистецьку нерішучість, — навмання розгортає зошит і рахує літери. Те, що відповідь випадає «парна» (тобто слід відмовитися), а вона одразу ж застерігає її словом «Але...», характерне для її самоусвідомлення.