П'ятниця, 12 серпня 1881

Ви, може, гадаєте, що я щось вирішила! Я нічого не можу робити! Я маю жахливу певність у власній неспроможності! Картини Брезло мигтять мені перед очима, і я ні за що не можу взятися! Ось уже більше місяця, рахуючи час, змарнований у подорожі, я нічого не роблю! Я навіть не можу уявити, що працюю, мене заздалегідь жахають бездарні, сухі й холодні речі, які я створю.
Це огидно, я нічого не можу робити!
Що ж, я працюю над цим години зо дві, навіть менше, а потім — і край! Річ у тім, що, скажімо, я відмовляюся від цього, а тоді кажу собі: хтозна? Може, вийшло б дуже добре. Тоді я зважуюся — і одразу собі кажу, що це претензійно й нічого не промовляє.
Зрештою, річ, мабуть, у тім, що я хвора. Та ні — збита з пуття, приголомшена, прибита в живописі.
Тоді я йду провідати Аманду (!), яка працює у дворі свого будинку в Іссі! Це йде мені на користь, хоч вона й недостатньо мисткиня, щоб я по-справжньому збадьорилася, та байдуже, це оживляє, і я вертаюся, сповнена рішучості написати цю кляту картину.