Четвер, 11 серпня 1881

Щодня я їжджу до Пассі, але тільки-но влаштуюся, як те, що почала, починає викликати в мене відразу. Спершу Фортуната, яку я відіслала, заплативши їй за шість сеансів даремно; потім картина, якою я марила й гарячково прагнула її написати. Жюліан сказав, що треба змінити, поліпшити композицію, і цього було досить, щоб я вже не знала, що робити. Спершу я все одно її почала, але, почавши, відчула до неї огиду й страх.
Правда в тому, що мені лишається тільки двадцять днів, а як піде дощ?
Чотири голови в натуральну величину за двадцять днів. А ще... А проте кожна з цих голів пишеться за один день, якщо все йде добре, так, а якщо доведеться переписувати? Зрештою, це привід для виснажливих вагань, що кидали мене в жар і холод разів десять на годину. Якщо я її напишу, це не буде все те, що... Бо ж, зрештою, поспішати, робити абияк нічого не варте, а якщо я її не напишу, то напише хтось інший, і тоді! Усі ці афіші, якими обвішані мури Парижа, і гурти, що стоять навколо, виборча лихоманка; моя картина — це саме виборча афіша, перед якою стоять хлопець-бакалійник із кошиком, робітник, що сміється до пана з течкою під пахвою, фертик із дуже дурним виглядом і величезний бонапартистський капелюх, з-під якого видно лише... капелюх. На задньому плані — маленька жінка.
Це в натуральну величину, до пояса. Словом, це та все інше зводить мене з розуму, у мене тремтить рука, коли я пишу. Щойно мені сяйне якась думка, як вона вже викликає в мене відразу.
Була тільки ця картина, а я змарнувала стільки днів, і ось я й досі вагаюся.
Бісова вдача: коли я вільна робити, що хочу, я вже не знаю, що робити. Це хвороба робить мене дурепою, а почесна відзнака Брезло опускає мені руки. Я почуваюся пропащою з усіх боків і в найбільшому жасі перед тим, щоб когось бачити.
До мене говорять, я не чую або чую перекручено... Зрештою, здається, я заслужила... інакше... Небо справедливе. Я питаю себе... Бо цю картину Жюліан та інші називають ні новою, ні оригінальною; згода, та я й сама нічого не знаю. Принаймні це злободенно, та й якщо добре виконано, то завжди буде добре. А страх перед людьми, які позуватимуть, і час?
Одне слово, я знервована й нещасна і вже нічого не знаю. А ще мені треба дізнатися, чи буде Алексіс тут упродовж серпня, він позує для фертика, а без нього картини не буде, та й старого пана з течкою я ще не знайшла.
Усе це було б ніщо, якби я була рішуча й сповнена запалу.
А я марную час і псую собі очі читанням, щоб заспокоїтися. Зрештою, уже й нема кому повідати свої вагання: Тоні у Швейцарії, Жюліан у Марселі. А я хоч пропадай. Тільки-но я щось вирішу, як якийсь голос мені каже... Зрештою, хоч би що я зробила, я завжди зроблю собі на шкоду. Якщо відмовлюся від картини, її напише хтось інший, і я зазнаю смертельної досади; якщо напишу, то напишу поспіхом, погано, піде дощ, а в мене вже лише двадцять днів. Усе, що я зможу зробити, напевне буде протилежним тому, що слід було б зробити, отже, треба було б ні про що більше не дбати. Тож ось ви мене й бачите... ах! як жахливо дійти до такого.
У мене сиве волосся, одного дня я знайшла зо дві сивини спереду, це відколи я глухну... Чи ж не досить це жахливо!
О! тепер... принаймні це кладе край моїм наріканням, я ні з чим не згодна, але й сама вже ні на що не здатна. Салонне життя, політика, утіхи розуму — усе це [Викреслено: доходить] крізь туман, і якщо я на це наважуся, то ризикую ще й укрити себе ганьбою або зійти за дурепу чи посередність. Як же мені доводиться вдавати різкість, дивацтва, неуважність, [замазано: щоб] приховати від єдиного Сент-Амана, що я глуха! Цього стало б, щоб знеохотити сорок коней. Хіба ж можна зізнатися, що ти глуха, коли ти молода, елегантна і претендуєш на все; хіба ж можна просити поблажливості, жалю за таких умов. Як же доречно... а решта нащо... усе, якщо я скажу, — та це ж неможливо! Голова розколюється, уже й не знаєш, де ти є! О! ні, немає Бога такого, яким я Його уявляла. Є верховна істота, є природа, є... але немає того Бога, якого я звикла молити щовечора. Хай Він мені нічого не дарує — гаразд, але вбивати мене отак! Та робити мене нещаснішою, залежнішою від усіх, ніж перший-ліпший жебрак. А що я зробила! Я не свята, [замазано: я не проводжу] свого життя в церкві, я не пощуся, але ви знаєте моє життя: окрім постійної непоштивості до моєї родини, яка цього й не цурається, мені нема в чому собі дорікнути.
То що ж тоді зроблять із жінками, які кидають батьків у злиднях, або жахливо їх ображають, або [замазано: кидають] своїх дітей, зраджують чоловіка, друзів, лихословлять, віроломні, злі, ниці, розпусні? Що з ними зроблять?
А що зроблять із... Зрештою, з усіма, хто комусь завдав зла. Я ж — якщо й завдала, то й сама не знаю, присягаюся. І нащо ж тоді страх та невпинна думка про Бога! Нащо молитися щовечора й просити пробачення за те, що обставини змусили мене казати різкощі своїм. Бо якщо я й винна перед мамою, ви ж добре знаєте, що це щоб змусити її діяти; саме цими сценами та різкими словами я зуміла трохи відвадити Жоржа від дому. Я занапастила собі цим здоров'я, але ж він більше не валяється п'яний у вітальні. Зрештою, ось я страхітливо вражена, і вражена з найвитонченішою жорстокістю. Тепер—
Зрештою, Бог — ні, того Бога, якого я гадала, що знаю, не існує, це неможливо.
Але ж тоді! О ні, нам потрібен Бог, щоб було на кого скласти добро і зло.

Примітки

Виборча лихоманка: французькі законодавчі вибори серпня — вересня 1881 року (треті вибори Третьої республіки) були в розпалі. Париж був укритий передвиборчими афішами, що й навіяло Марі задум картини.
«Gommeux»: французький сленг 1880-х на позначення чепуристого, манірного молодика з модного товариства — приблизно як «франт» чи «денді».
Жорж: брат Марі Жорж, чий алкоголізм був постійним джерелом родинного лиха. Маріїні «сцени» та сутички були її способом захистити дім від його поведінки.