Субота, 16 липня 1881 — 4 липня

Ліхопой поцупив розпочату панчоху з кавʼярні, куди ми зайшли вчора, бо ми з Діною провели там кілька петель. Потім він кинувся на морозиво, яке я скуштувала. Не знаю, чи це через те, що мені сказали... але мені здається, що він дивиться на мене незвичайними очима і має геть приголомшений та сумний вигляд. А проте він багато розмовляє з Діною; мене трохи захопила моя родина і не можу дізнатися, про що вони говорять, бо й зовсім не хочу їм заважати, ви ж розумієте... Та байдуже, гадаю, що він радше небайдужий до мене. А втіха, яку мені дають такі речі, недостатньо велика, щоб я через них не сердилася. Ті... ніжності, про які розповідає Ніні, може, й затуманюють мені зір, але мені здається, що я впізнаю безпомильні ознаки в цьому пречудовому хлопцеві, якому в тисячу разів краще було б закохатися в Діну й одружитися з нею. Сьогодні вранці десь о десятій [годині] ми виїхали з Харкова. Сперандіо, Ліхопой, Міша приходять на вокзал. Пані Горпінченко (Олена Павлівна) приїхала вчора, ми провели вечір разом, а сьогодні вранці приїхав товстий Паша, мій колишній залицяльник. Одні хочуть, щоб ми лишилися на день, інші — щоб усі їхали до Сум, де ми зараз і перебуваємо. Паша погладшав, але це все той самий дикуватий і анітрохи не страшний чоловік. Прозаїчний мрійник, із різкими манерами, і все це холодно й геть по-міщанському. Бачимося ми не дуже довго, лише на вокзалі, де застаємо Олександра, що прибуває з Полтави й пообіцяв поїхати до Сум у справі процесу. Зрештою, ось ми й там лишивши решту родини в Харкові — тато, мама, Діна, Олександр і я. Інші лишилися там, ми попрощалися — само собою, з жалем, побажаннями, поцілунками.
Отже, ідеться про ці Суми, які не є губернським центром, як Полтава, але Полтава — найбрудніше й найзанедбаніше з міст, там справді розчаровуєшся в Росії. Суми — лише повітове місто, але охайне, доглянуте, заможне; повне шкіл, словом, скрізь дихає добробутом. Але йдеться про наш процес. Моя дипломатія полягає в тому, щоб запропонувати десять чи пʼятнадцять тисяч карбованців потрібному чоловікові.
А надто, що йдеться лише про одне: скоротити пекельні й нескінченні формальності російського судочинства, яке справді є найповільнішим, найдурнішим, найкрутійнішим у світі. Процес на цю мить виграно, лишається тільки виконати кілька формальностей, які можуть тривати як два роки, так і три тижні. Моя родина гадає, що їм усе влаштують задарма, і що більше вдають, ніби побоюються чесності цього чоловіка, який пʼяниця, бідний та продажний... Та хай би він і був чесний! Адже йдеться не про неправедні діла, а про те, щоб скоротити те, що величезне. Подумайте про мене, якщо це триватиме ще два роки! Олександр не каже ні «так», ні «ні», та, на мою думку, йому самому вигідно, щоб це скінчилося, бо він «під слідством», через що скасували його останні вибори. Треба вам сказати, що бути під слідством — то зовсім не ганебно, тебе туди втягують надзвичайно легко; туди втягнули маму в справі Суліми (брати Бабаніни, які дали Сулімі ляпаса), бо мама була в домі, де це сталося. А скажу вам більше — хотіли вписати також Діну й Поля, Доменіка пішли влаштувати сцену в прокурора, який, придивившись пильніше, побачив, що на час події Діні було пʼять років. Що ж до Поля, він пішов до нього за маму, і цей пан пригрозив віддати його під слідство, на що Поль відповів, що нічого кращого й не бажає, аби кожен знав, що він за людина, отой пан: «Запишіть мене, пане, я був тоді ще немовлям при мамці», — і оскільки це була правда... Зрештою, я не маю ні досить часу, ні досить хисту, щоб розповісти про адміністративні принади.
Тільки погляньте! Пан Романов заповідає десять тисяч університетові. Це чинне. Водночас він віддає свій статок дружині, а його називають божевільним.
Це дивовижно. Гадаю, я людина чесна, та що ж, у цій справі я не маю жодних докорів сумління. Я вважаю справедливим, щоб цей статок дістався нам.
Романов уже двадцять років у сварці зі своєю сестрою, він одружується й купчою віддає все дружині, яка доглядає його до останньої миті з цілковитою відданістю. Але таке трапляється щодня, тільки без відданості.
Припустімо найгірше, припустімо, що в нього був дуже ослаблений розум і що цим скористалися, щоб змусити його підписати акт, який позбавляв його сестру спадку. Сестру, яку він ненавидів і яка була удвічі багатша за нього.
Та байдуже, був момент, коли супротивна сторона розгорнула таку діяльність і витратила стільки грошей, що ми страшенно тремтіли.
Вони підкупили міністра й виставили величезну кількість свідків. Це Олександр боровся, бився, і тепер ворожнеча вщухла, сестра померла, а її чоловік, за іронією долі, так розумово ослаб, що руйнується через одну повитуху і що його збираються віддати під опіку за рішенням дворянства.
Зрештою, кажуть, що виграно; придивляючись до справи зблизька, питаєш себе, як такі туманні й безглузді звинувачення могли завдавати страждань десять років!
Зрештою, як є, це може тривати два роки або скінчитися за місяць. Треба «підмастити». Пʼятнадцять тисяч карбованців — величезна сума для цього персонажа і мізерна як на важливість послуги, яку це нам дає. Дивуюся, що Олександр не додумався до цього давно і що він цього не схвалює... Але в нього така пристрасть до грошей!.. Ті вогники, які я бачила в його очах, поки говорила про нездоланну принаду пʼятнадцяти тисяч свіженькими асигнаціями, вкладеними з рук у руки... Ці вогники красномовно свідчать і про його пристрасть, і про слушність мого міркування.

Примітки

Процес щодо спадщини пана Романова, який залишив свої статки дружині; його спадкоємці оскаржили дарування, твердячи, що він був божевільний (Марі розповідає цю історію далі в цьому записі). ↩
«Il faut éclairer»: буквально «треба освітити шлях»; тут — дати хабар. ↩