❦
Четвер, 7 липня 1881 — 25 червня
Тесть поїхав, сестра лишилася. Ніні благала стару каналію дати їй пʼятсот карбованців, щоб відвезти мене й провести кілька днів у Парижі. Але нічого.Jeudi 7 juillet 1881 - 25 juinLe beau-père est parti, la sœur est restée. Nini a supplié la vieille canaille de lui donner cinq cents roubles pour pouvoir aller me reconduire et passer quelques jours à Paris. Mais rien.
І то ще якби він був бідний.
Et encore s’il était pauvre.
Мій же батько, окрім грошей, які був мені винен, щойно дав мені триста пʼятдесят франків, обіцяних, щоб сплатити рахунок торговцеві фарбами1. Він також обіцяв сплатити за фарби, які я привезу сюди, але на сто франків я можу більше не розраховувати.
Mon père à moi outre l’argent qu’il me devait vient de me donner trois cent cinquante francs promis pour payer la note du marchand de couleurs. Il avait aussi promis de payer les couleurs que j’emporterais ici, mais sur cent francs je ne dois plus compter.
Тільки я мала виїхати сьогодні ввечері, але мама може довезти мене лише до кордону, а там доведеться добу чекати на тітку... Та й такі поділені навпіл проводи мають такий підозрілий вигляд. Та й я така нещасна зі своєю родиною.
Seulement je devais partir ce soir mais maman ne peut aller que jusqu’à la frontière et là il faut pendant vingt-quatre heures attendre ma tante... Et puis ça à l’air si louche ces conduites coupées en deux. Et puis je suis si malheureuse avec ma famille.
Зрештою, мама виводить мене з себе млявою пасивністю, що є таким собі дратівливим опором. Пан2 має гарячку, і я з ним не розмовляю, уголос виказуючи своє невдоволення. А Ніні до смерті хоче подорожувати, і це справило б Полеві величезну втіху, тож я вирішую ощасливити двох і звеселити собі дорогу. Я кажу про це мамі з безліччю докорів щодо її повільності, недбальства й тих вигадок, якими вона гадає мене заспокоїти і які я зрештою все одно розгадую, бо здебільшого це щоб виграти час, — а тоді настають напади обурення, які ці добрі душі сподіваються врівноважити сиропами.
Enfin maman me met hors de moi par une passivité molle qui est une sorte de résistance énervante. Monsieur a la fièvre et je ne lui parle pas en disant tout haut mon mécontentement. Or Nini meurt d’envie de voyager et cela ferait [un] plaisir immense à Paul, je décide donc de faire deux heureux et de m’égayer le voyage. Je le dis à maman avec une foule de reproches concernant sa lenteur, sa négligence et ces mensonges avec lesquels elle croit me calmer, que je finis bien par voir puisque c’est pour la plupart du temps pour gagner du temps et alors ce sont des crises d’indignation que ces bonnes âmes espèrent contrebalancer par des sirops.
Ах! Свята Мадонно3. Отже, я вже й не знаю, що саме казали, тільки мама сказала, що я не зобовʼязана жити з родиною, яка так мене дратує.
Ah ! Sainte Madone. Je ne sais donc plus ce qui se disait au juste seulement maman a dit que je ne suis pas obligée de vivre avec une famille qui m’énerve tant.
— А як же бути?
— Et comment faire ?
— Та ось же Брезло живе сама...4
— Mais Breslau vit donc seule...
Якби в цій дурниці були зухвалість, кпини, злоба — то було б нічого, це було сказано почасти з недбальства, почасти з якогось переконання, навіяного втомою від цих сцен та справжнім горем, якого це їй завдає. У мене вже боліли щелепи й горло стискало від того, що я стримувалася, і я почала кричати їй, щоб вона вийшла, бо я нароблю лиха, і вона вийшла дуже повільно, лагідно, але мене це так розлютило, що, замкнувшись на ключ, я перекинула меблі й кинулася навколішки, благаючи Божого милосердя й заходячись слізьми. Але я не варта небесного жалю, я добре відчуваю, що я не зворушлива страдниця і що мені не годиться надокучати Богові. Я розбила люстро після того, останнього, яке розбила в Парижі, я оглухла, а тепер...
S’il y avait de l’insolence, de la raillerie, de la méchanceté dans cette bêtise ce ne serait rien, c’était dit moitié par nonchalance, moitié par une sorte de conviction amenée par la lassitude de ces scènes et le chagrin réel que cela lui cause. J’avais déjà mal aux mâchoires et le gosier étranglé à force de me contenir et je me mis à lui crier de sortir ou que je ferais un malheur et elle est sortie très lentement avec douceur mais j’en fus si exaspérée que m’enfermant à clef, je renversai un meuble et me jetai à genoux invoquant la miséricorde divine et fondant en larmes. Mais je ne suis pas digne de la pitié du ciel, je sens bien que je ne suis pas une malheureuse attendrissante et que je n’ai pas à importuner Dieu. J’ai cassé une glace après la dernière que j’ai cassée à Paris, je suis devenue sourde et maintenant...
Можна бути забобонним і вірянином водночас. А втім, нещастя стається не через розбите люстро, а радше люстро розбивається як засторога... про що?
On peut être superstitieux et croyant. Du reste le malheur n’arrive pas à cause d’une glace brisée mais bien la glace se brise comme un avertissement... de quoi ?
Я можу лише молитися Богові, я відчуваю, я знаю, що ні на що не заслуговую (і присягаюся вам своєю душею, що я щира), але як же втриматися й не просити... милості, навіть коли на неї не заслуговуєш.
Je ne puis que prier Dieu, je sens, je sais que je ne mérite rien (et je vous jure sur mon âme que je suis franche) mais le moyen de s’empêcher de demander... grâce quand même on ne le mérite pas.
Зараз я вернулася з павільйону, де лишалася, розводячись про скнарість та нахабство мого батька. Ніч була така гарна, місяць такий свіжий і блідий, що замість іти просто до павільйону я погуляла, зітхаючи й питаючи себе, нащо всі ці клопоти.
A présent je reviens du pavillon où je suis restée à discourir contre l’avarice et l’impudence de mon père. La nuit était si belle, la lune si fraîche et si pâle qu’au lieu d’aller droit au pavillon je me suis promenée en soupirant et en me demandant à quoi bon tous ces tracas.
Хіба ж це не те саме, що лишитися тут... Бог витягне мене звідси так само, як і звідусіль, якщо тільки захоче дати мені раду, та й погода гарна, усі тут добрі люди — челядь і селяни, усі, та й дві великі садиби, що дивляться одна на одну, наче два дурні. Зрештою, нащо їхати... Шукати лікаря, який мене зцілить, води? Я в це не вірю. Я більше не вірю ні в що, крім Бога, що зцілить мене... Я тихенько підійшла до відчиненого вікна і, ховаючись за величезною тополею, прислухалася, але за пʼять кроків я нічого не чула з розмови, що велася звичайним голосом. Я б сто разів пропала, якби мама не давала мені ради більш-менш дотепним способом. Але сама... сьогодні ввечері я добре переконалася, що я хвора... Зрештою, якщо йдеться лише про те, щоб мати... чи радше ні, це не... довіра, це безумне бажання зцілитися, нехай Бог змилується наді мною.
N’est-ce pas la même chose [de] rester ici... Dieu me tirera aussi bien d’ici que d’ailleurs s’il veut bien me tirer d’affaire, puis il fait beau, tout ça c’est des braves gens, les domestiques et les paysans, tout le monde et les deux grandes maisons qui se regardent l’une en face de l’autre comme deux imbéciles. Enfin pourquoi partir... Chercher un médecin qui me guérisse, des eaux ? Je n’y crois pas. Je ne crois plus qu’en Dieu pour me guérir... Je me suis approchée doucement de la fenêtre ouverte et en me cachant derrière un immense peuplier j’écoutais mais à cinq pas je n’entendais rien d’une conversation faite d’une voix ordinaire. Je serais perdue cent fois si maman ne me tirait d’affaire d’une façon plus ou moins ingénieuse. Mais seule... ce soir je me suis bien assurée que je suis malade... Enfin s’il ne s’agit que d’avoir... ou plutôt non ce n’est pas... confiance, c’est désir insensé d’être guérie, que Dieu ait pitié de moi.
Ніні, її сестра й Діна провели мене до моєї кімнати, і ми говорили про зловісні речі з приводу розбитих люстер. І три свічки5 — таке зі мною тут уже траплялося двічі чи тричі. Зрештою, чи я помру? Бувають хвилини, коли від цієї думки мене кидає в холод, але коли я вірю в Бога, мені менш страшно, хоча... мені все ж хочеться жити. Або ж я осліпну. Це було б те саме, бо я б себе вбила... Але що ж знаходять там? Байдуже, усе одно уникаєш знайомих страждань. Або, може, я геть оглухну. Я вперто пишу це слово, що дряпало мені перо... Боже мій, це не жаль, я не варта жалю, я негідна, і нехай я помру цієї ж миті, якщо кажу це з лицемірства, я недостойна нічого, але Ти Бог, а я навіть не можу молитися, як інших разів, не можна, я принаймні не можу просити чогось несправедливого це несправедливо, окрім як просити поблажливості для себе. Якщо це смерть когось близького... батька — то була б невелика втрата, але мама. Я б ніколи не втішилася, що сказала їй криве слово: Ви, може, схотіли б спитати, чи воліла б я радше цю смерть, ніж глухоту... Я не змогла б ні сказати, ні вирішити навіть протягом найкоротшої секунди.
Nini, sa sœur et Dina sont venues me reconduire jusqu’à ma chambre et nous avons causé de choses sinistres à propos de miroirs cassés. Et les trois bougies, j’en ai eu deux ou trois fois ici. Enfin, est-ce que je vais mourir ? Il y a des moments où cette idée me donne froid mais quand je crois en Dieu j’ai moins peur quoique... je veuille bien vivre. Ou bien je deviendrai aveugle. Ce serait la même chose, car je me tuerais... Mais qu’est-ce qu’on trouve là-bas ? Qu’importe on s’évite quand même des douleurs connues. Où peut-être deviendrai-je sourde tout à fait. Je m’acharne à écrire ce mot qui m’écorchait la plume... Mon Dieu ce n’est pas pitié, je ne mérite pas la pitié, je suis indigne et que je meure à l’instant même si je le dis par hypocrisie, je suis indigne de tout mais Vous êtes Dieu, mais je ne puis même pas prier comme les autres fois, on ne peut pas, je ne peux pas du moins, demander quelque chose d’injuste il est injuste que demander l’indulgence pour moi. Si c’est la mort d’un proche... de mon père ce ne serait pas une grande perte mais maman. Je ne me consolerais jamais de lui avoir dit une parole de travers: Vous voudriez peut-ête demander si je préférerai cette mort à la surdité... Je ne saurais le dire ni décider même pendant la seconde la plus fugitive.
Мені перед Богом, безперечно, шкодить те, що я зважаю на найменші порухи своєї душі і не можу не думати, що таку ось думку мені можуть зарахувати в гріх, а таку ось — у заслугу, а тільки-но я визнаю, що це добре, то вже немає в тому жодної заслуги і все пропало. Якщо в мене зʼявляється якийсь шляхетний, чи добрий, чи християнський порив, я одразу ж це помічаю, отже, попри волю, відчуваю задоволення з огляду на те, що це, на мою думку, мало б мені принести, а за таких умов заслуга зникає. Тож щойно мені спало на думку зійти вниз, кинутися мамі в обійми, упокоритися — і, звісно, думка, що йшла за цією, була на мою користь, і все пропало. Потім я відчула, що мені не надто важко було б так учинити і що попри волю я зробила б це трохи зухвало чи по-дитячому, бо справжній серйозний, драматичний вилив почуттів між нами неможливий — мене ніколи не бачили інакше, ніж розлюченою чи насмішкуватою, і це було б неможливо.
Ce qui me nuit sans doute près de Dieu c’est que je tiens compte des moindres mouvements de mon âme et ne puis m’empêcher de penser que telle pensée peut m’être imputée à mal et telle autre à bien, or dès que je reconnais que c’est bien il n’y a plus là aucun mérite et tout est perdu. Si j’ai quelque élan généreux ou bon ou chrétien je m’en aperçois aussitôt, par conséquent on éprouve malgré moi de la satisfaction en vue de que cela doit selon moi me rapporter et dans ces conditions-là le mérite s’évanouit. Aussi tout à l’heure j’ai eu l’idée de descendre de me jeter dans les bras de maman, de m’humilier et naturellement la pensée qui suivit celle-ci fut à mon avantage et tout a été perdu. Puis j’ai senti que je n’aurais pas trop de peine d’agir ainsi et que malgré moi je le ferais un peu cavalièrement ou à l’enfant, car une expansion véritable sérieuse, dramatique entre nous est impossible, on ne m’a jamais vue que furieuse ou blagueuse et ce ne serait- pas possible.
Мене вважали б божевільною або подумали б, що я граю комедію.
On me croirait folle ou jouant la comédie.
Примітки
Торговець фарбами: купець, що продавав художницькі фарби й матеріали. ↩
«Пан» (Monsieur) — батько Марі. ↩
«Свята Мадонна» — Марі вживає це італізоване звертання («Sainte Madone») як вигук розпачу. ↩
Луїза Брезло (1856–1927) — художниця швейцарського походження, товаришка по навчанню в Академії Жюліана, яка жила в Парижі сама. ↩
Три свічки, що горять водночас: за повірʼям, віщували смерть. ↩