Неділя, 19 червня 1881

Життя тихенько собі тече, Сент-Агат відповідає на мій лист, і княгиня теж.
Я малюю, інші підходять побалакати чи погратися в карти біля мене. Словом... батько мене дратує, не знаю чому я згадую свою подорож п'ять років тому, за яку він змусив мене заплатити, присягнувшись Олександрові все відшкодувати, потім п'ятсот карбованців, що я дала за коней, разом тисяча карбованців, а тепер ще й подорож до Берліна — сто карбованців, разом тисяча сто карбованців.
І він, певно, знайде спосіб посваритися зі мною перед самим від'їздом, щоб нічого не платити й не робити подарунка. Словом, це дуже бридко, і я через це сердита весь день. Та й нескінченна пісня про мою хворобу. Хіба ж не кажуть у майстерні, що я захворіла і досі в Берліні!
Я написала тітці, що один багатий і титулований юнак пішов до однієї дами, яка сказала йому, начебто від самої моєї родини знає, що я не маю здоров'я і що вона не радить йому свататися до мене; але коли юнак відповів, що я нібито маю цілком здоровий вигляд, дама — це її власна тітка — сказала мені, що вона валиться з ніг від найменшого приводу, що, зрештою, її родина тільки те й робить, що радиться з лікарями та скаржиться, що вона не хоче лікуватися і хоче померти через нещасливе кохання.
Я знаю, пишу я наприкінці... що ви все одно вестимете свої теревені, тільки додасте: нікому не кажіть
найімовірніше, і, може, моя люба тітка стримається, та ні, вона зробить так, як я кажу!! Це справді безнадійно. Припустімо, що я хворіша, ніж я є, що я дуже хвора, але хіба ж це привід ходити й скаржитися на це цілому всесвітові й робити мені життя нестерпним.
[Навскоси: Коли моїй родині закидають мій сяючий вигляд, вона відповідає: Марі має таку натуру, що ніколи не матиме хворобливого вигляду, але вона таки хвора, присягаюся вам. На годину сну менше — і вона валиться з ніг (дослівно)!
Коли ж ви добре знаєте, як я зношу те, що... Та годі!]
Сьогодні ввечері я розповідала ці комічні драми... і ми з цього сміялися, але прийшла мама й влаштувала сцену, кажучи, що я справді була при смерті тощо тощо тощо.
Тітка писала їй, що я не лягала в ліжко, але ледве трималася на ногах і що голова мені падала тощо.
Я стою спантеличена перед усім цим. Ви не можете судити про цю річ, бо цілком можете повірити, що вони мають рацію і що це хвороблива манія — не визнавати свого стану. Але якби ви знали!!! Ах! Господи Ісусе! Зрештою, це справа честі, а потім, коли ми говоримо про це при людях (я роблю це, щоб знищити цю нудну пісню жартами), мама змушує мене відступити, це справжній двобій, і вона доводить, що я хвора, об'єднуючись із чужими, як ото при Брімон; так, наче йдеться про честь — довести, що лікарі винесли мені вирок. Припустімо, що це правда, але ж я благаю їх навколішки не розповідати цього!!!! О! безперечно, бувають дні, коли я вже не тримаюся на ногах, але це з люті, з люті, з люті!
А потім, бачте, вони більше не говоритимуть про це зі мною або казатимуть при мені, що я здорова. Але за моєї відсутності скаржитимуться на мої хвороби й на те, що я не хочу лікуватися (а я виконую лікування буквально) і казатимуть, як я й написала: аби лиш вона не дізналася, це її дратує! Це наче святобливо приховувати від мене, що Жорж ганьбить нас в очах усієї околиці, — так, ніби йдеться про те, щоб приховати це саме від мене. І тоді вони гадають, що все врятовано.
Я тим часом у майстерні, а тут діються скандали, схвильована околиця, поліція тощо тощо. Вони ховають це від мене, і відтоді все гаразд. І це ж не божевільні! І хіба ж я не проклята тим, що живу серед людей, які люблять мене ось таким робом!
Учора я розбила своє люстро, мене кинуло в холод і жар. Це лиха призвістка... я розбиваю їх доволі часто, щоправда, я й не живу як у бога за пазухою... Що ж мене ще спіткає? Моє літо знівечене, це можливо й імовірно; зима теж. Я сконаю з
живу як у бога за пазухою... Що ж мене ще спіткає? Моє літо знівечене, це можливо й імовірно; зима теж. Я сконаю з люті, якщо й далі сидітиму закопана живцем... О! коли я думаю про те, що зробили з моїх найкращих років.
Колись я списувала про це цілі сторінки, а тепер я вже нічого не можу сказати.
Я працюю надворі, і вчора мене (просто неба) відвідав превелебний священник, який колись подарував мені святе хрещення. Я ж розбила люстро й казала собі: якщо він гляне мені просто в обличчя, я помру, — а виявляється, що я ще зможу.
Я сподівалася, що він задовольниться розмовою з мамою. Цей святий чоловік спробував звабити свою невістку, кажучи їй, що син її, бувши молодим, її покине, а він, старий, був би куди кращим... чоловіком. Але жінка, здається, дала йому ляпаса й пішла геть.
Тоді він обернувся до власної доньки — і досяг свого. Нині цей достойник позбавлений сану, але й досі мешкає тут. Я ввійшла у свою віру через "освячені" ворота.

Примітки

Православний священник, який охрестив Марі Башкирцеву, — мабуть, місцева постать, чию подальшу ганьбу вона занотовує з похмурою іронією.
«Sacrée porte» — навмисна гра слів: «sacré» означає водночас «священний» (як-от свята брама) і «клятий/триклятий» у розмовній французькій, причому друге значення підважує перше. Марі ввійшла в православну віру з рук згодом позбавленого сану священника-кровозмісника.