Понеділок, 20 червня 1881

Я казала собі, частіше, ніж ви гадаєте, що я несправедлива до мами та інших; що вона робить усе, що може, тощо. Що ж, скажу вам мимохідь, що вона присягалася мені навколішки і в сльозах, цілуючи мені руки, що тільки-но прибуде сюди, то переверне небо й землю і думатиме лиш про одне — покінчити зі справою й вернутися. Пам'ятаєте ті листи, над якими я розчулювалася і в яких вона писала мені й тітці, що не переживе мене й на чверть години. А не пізніше як позавчора Поль із дружиною розповіли мені про мамині зомління, спазми й ридання, коли вона отримувала телеграми й листи, що сповіщали про мою близьку кончину цієї зими. І ось ми на селі [замазано: на] тижні, уже три тижні, я щодня говорю з нею про справу, повторюючи, що поїду до Парижа й не рушу звідти без неї і не лікуватимуся. А вона все присягалася мені, що зроблено лише необхідні кроки. Я мала дурість мало не повірити. І лише сьогодні було зроблено перший крок... Сьогодні приходив адвокат, і, дізнавшись про все, я заплакала... [замазано: Тепер це було б] джерелом почуттів та приводом для смертельних тривог, без яких ні мама, ні тітка, не надто розумні, бездіяльні й відірвані від світу, не можуть жити. Дуже
добрі жінки, зрештою, і обожнюють мене. Але вони вже такі вдалися.
Навіщо було обманювати мене три тижні, навіщо тягти? Невідомо, просто так... Я, мовляв, думала, що діятиме Скебінський (він давно вже відповів їй, що не зможе приїхати), а оскільки він нічого не робить, я покликала отого. Через дурне боягузтво й сміховинний страх перед розв'язкою справи вона воліла тягти. Вона знає, і всі разом із нею, що тут немає й на гріш ризику, «але байдуже, хтозна, може, краще зачекати, бо ж, зрештою, тощо». Не можна закидати їй цей злочин — її ницість щодо мене — більше, ніж мені мої зухвалості щодо неї; якщо я влаштовую сцени й кажу різкощі, то це холоднокровно й у надії змусити її щось зробити, як і інші. Що ж до неї... припустімо, що вона справді боїться (чого?) — зі слабкості, з доброти тощо.
Але коли поставити поряд із цим почуттям, чи радше з цією природною вдачею, ту любов, яку нібито до мене мають, і все, що ця затримка спричинила б для мене — труднощі, прикрощі, хвороби, драму, родинні розриви — і всю ту шкоду, якої це завдало б моєму здоров'ю, з якого зробили громадський інтерес, над яким плачуть і через яке впадають у нервові напади, — коли подумати про все це, знаючи все це, лишаєшся спантеличена, як я, і не лишається нічого, крім одного: виплакати всі сльози, якщо здатна плакати, бо й справді ніколи ще не було стільки печалей та огиди, яких так легко можна було б уникнути.