Понеділок, 20 червня 1881

Я казала собі, частіше, ніж ви гадаєте, що я несправедлива до мами та інших; що вона робить усе, що може, тощо. Що ж, скажу вам мимохідь, що вона присягалася мені навколішки і в сльозах, цілуючи мені руки, що тільки-но прибуде сюди, то переверне небо й землю і думатиме лиш про одне — покінчити зі справою й вернутися. Пам'ятаєте ті листи, над якими я розчулювалася і в яких вона писала мені й тітці, що не переживе мене й на чверть години. А не пізніше як позавчора Поль із дружиною розповіли мені про мамині зомління, спазми й ридання, коли вона отримувала телеграми й листи, що сповіщали про мою близьку кончину цієї зими. І ось ми на селі [замазано: на] тижні, уже три тижні, я щодня говорю з нею про справу, повторюючи, що поїду до Парижа й не рушу звідти без неї і не лікуватимуся. А вона все присягалася мені, що зроблено лише необхідні кроки. Я мала дурість мало не повірити. І лише сьогодні було зроблено перший крок... Сьогодні приходив адвокат, і, дізнавшись про все, я заплакала... [замазано: Тепер це було б] джерелом почуттів та приводом для смертельних тривог, без яких ні мама, ні тітка, не надто розумні, бездіяльні й відірвані від світу, не можуть жити. Дуже
добрі жінки, зрештою, і обожнюють мене. Але вони вже такі вдалися.
Навіщо було обманювати мене три тижні, навіщо тягти? Невідомо, просто так... Я нібито подумала, що діятиме Скебінський (він давно вже відповів їй, що не зможе приїхати), а оскільки він нічого не робить, я покликала отого. Через дурне боягузтво й сміховинний страх перед розв'язкою справи вона воліла тягти. Вона знає, і всі разом із нею, що тут немає й на гріш ризику, «але байдуже, хтозна, може, краще зачекати, бо ж, зрештою, тощо». Не можна закидати їй цей злочин — її ницість щодо мене — більше, ніж мені мої зухвалості щодо неї; якщо я влаштовую сцени й кажу різкощі, то це холоднокровно й у надії змусити її щось зробити, як і інші. Що ж до неї... припустімо, що вона справді боїться (чого?) — зі слабкості, з доброти тощо.
Але коли поставити поряд із цим почуттям, чи радше з цією природною вдачею, ту любов, яку нібито до мене мають, і все, що ця затримка спричинила б для мене — труднощі, прикрощі, хвороби, драму, родинні розриви — і всю ту шкоду, якої це завдало б моєму здоров'ю, з якого зробили громадський інтерес, над яким плачуть і через яке впадають у нервові напади, — коли подумати про все це, знаючи все це, лишаєшся спантеличена, як я, і не лишається нічого, крім одного: виплакати всі сльози, якщо здатна плакати, бо й справді ніколи ще не було стільки печалей та огиди, яких так легко можна було б уникнути.