Субота, 11 червня 1881 — 30 травня

Отже, вчора ми їздили до Полтави; батько мав поїхати туди офіційно, щоб побачитися з князем Святополком-Мирським, генерал-губернатором трьох чи пʼяти губерній, який приїздить пробути добу в Полтаві. Ішов дощ, працювати я не могла, тож схотіла поїхати. Батькові це було трохи ніяково: оскільки я не склала візиту пані Абаза, він боявся, що його запросять на обід самого, що, зрештою, і сталося. Абаза — міський голова (це більше, ніж французькі мери, бо він один) і князь зупинився в нього. Отже, всі ці йолопи в мундирах поїхали зустрічати його на вокзал, потім на обід до Абази, офіційний прийом чиновників о восьмій. Ми з мамою поїхали до Трегубових; господиня — сестра тітоньки, Етьєнової дружини; Діна та її сестра Лола, що там зупинилися, приходять обідати з нами. Потім їхній двоюрідний брат, пан Вотроградський, гусарський офіцер, здається, — полтавський шалений юнак. Ми йдемо до театру, де нещасні актори грали перед порожньою залою, а ввечері тато, дрібними дитячими й завуальованими манівцями, почав вибачатися за обід в Абази; я відповідала, що не розумію, що він каже, і, змучена всім цим, пішла спати, сказавши, що я справді дурна, що жертвую здоровʼям і приїхала сюди себе ховати, але що це востаннє. Отак і вийшло, ніби я приїхала до Росії заради нього. Він усе твердив, що було б інакше, якби я десять разів не заявляла, що не хочу нікого бачити, і не присягалася сховатися, якщо хтось прийде. Я відповіла, що, безперечно, відмовляюся бачити полтавське товариство, яке вважаю негідним себе. Він прийшов до моєї кімнати, знов із промовами: «У єдності — сила, не знеохочуй мене, ці дрібні шпильки відбивають у мене бажання щось робити». Звісно, я відповіла, що, якщо він прийшов розмовляти зі мною про все це, мені нема чого йому сказати, бо я пояснила йому все тридцять разів, і нехай він дасть мені спокій.
Ні, це справді смішно, і мені цього вже по горло. Справа не в цьому обіді, адже, зрештою, це пристойно, а в усьому. Що він іще приходить мені казати? Хіба він не приходив пропонувати мені домовленості й обіцянки, не вимагаючи вже навіть, щоб я їхала в цю подорож? Подорож більше не була неодмінною умовою, без неї він мав усе зробити. А тепер ось я таки в цій проклятій подорожі — з тієї чи іншої причини, але в ній, — і нічого, здається, не вирішено, усе під питанням. Ах, хай чорт їх візьме! Словами не передати, як я цим утомлена.
Близько четвертої ми повертаємося до Гавронців. Приїхав пан Сперандіо, чоловік сестри Паші. Він, здається, з Анкони й знає Брускетті; граф Вінченцо Брускетті, якого так негідно забалотувала ваша покірна слуга, одружився, і ось уже овдовів, із дитиною. Його брат помер, і ось він уже має двісті тисяч франків ренти. Я й так була в поганому настрої, а це мене добиває...
Це не життя! Але не можна й думати повертатися до Рима як раніше, а то, може, я б іще змогла розпалити давнє полумʼя.
Але це неможливо за поганих умов.