Неділя, 8 травня 1881

Тепер я майже рада бачити, що моє здоров'я підупадає через ті радощі, яких небо мені не посилає. А коли я геть зійду нанівець, усе, може, зміниться, та тоді буде вже запізно.
Кожен сам за себе, це правда, але ж моя родина вдає, ніби так мене любить, а не робить нічого... Я й сама вже нічого не знаю, між мною і рештою світу — пелена. Якби знати, що там, по той бік, але цього не знаєш; зрештою, саме ця цікавість зробить смерть для мене менш страшною. Хіба це життя!! спитайте про це будь-кого! Я втратила і розум, і веселість, і завзяття; коли двічі на [замазано: місяць] я бачу трьох собак, я приголомшена й налякана, я боюся прикрощів, речей образливих, тяжких, сумних.
Я десять разів на день вигукую, що хочу померти, але це лише форма розпачу; [замазано: він не заважає] моїй родині, мій розпач, я ніколи їм нічого не кажу і бачуся з ними за столом. Думаєш «хочу померти», а це неправда: це лише спосіб сказати, що життя жахливе, але жити хочеться завжди, попри все, а надто в моєму віці.
А втім, не розчулюйтеся, мені ще лишилося якийсь час. Винуватити нема кого. Це Бог так хоче. Якби він захотів, то міг би витягти мене з мого пекла шлюбом, випадком — таке, кажуть, буває.