Субота, 16 квітня 1881

Мені снився Кассаньяк, який наклав на себе руки; я ступала калюжами його крові, а потім, кинувшись йому в обійми, кричала, що хочу померти разом із ним.
Потім це було в Жюліана, який, глузливо посміхаючись, показував мені Кассаньяка на нашвидкуруч зробленому ліжку і тішився, бачачи цей роман — як я доглядаю пораненого. Навколо було багато люду, і я весь час ховалася, щоб мене не побачив Кассаньяк, який за двадцять чотири години одужав, чим я була начебто невдоволена.
На цьому я прокинулася з жалем. Хіба не принизливо весь час вертатися до цього чоловіка, який, можливо, уже й не знає, чи я існую, який ніколи не думав про мене як про когось милого, який погано про мене думає, з яким я познайомилася, коли мій розум був ще наполовину сформований, коли я казала недоречності, дурниці... Словом, безліч гострих кутів, що відтоді згладилися. Я, може, тоді була цікавіша... усе це, усе це, усе це... Словом, ось що ясно і що має пояснити вам усе: Ви знаєте, що він для мене означає. А я для нього — Ніщо.
Ось що принизливо й безглуздо! Та зрештою, це божевілля, це ідіотизм, це кретинство, це провінція, це консьєржка, це міщанство, це стара діва — отак чіплятися за спогад про байдужого!!
І це посеред Парижа, коли живопис у повному розпалі, — я так уперто тримаюся тієї самої думки ось уже майже три роки, відколи він одружений?!! Якби це було те знамените Кохання, я страждала б, бо ж, кажуть, від нього хворіють, від нього вмирають. Я, щоправда, хвора, але зрештою не через це. Це просто-таки сміховинна риса моєї вдачі, або ж я стаю старою дівою — двадцять два роки, — але я завжди була така. А ще брак розваг: я в самісінькому Парижі, але на один вихід у світ я місяцями живу під замком. Не якомусь нікчемному Ґабріелеві мене розважити. Зрештою, якби цей клерикал Кассаньяк був мені ніким, я й тоді про нього не думала б, я була б цілковитою затворницею.
Я сфотографувалася в Валері у костюмі, Діна теж. У нас гості: Чумаков, Гольдсмід, Кіреєвський і пані Ґавіні, яка лишається надовго і розповідає, що Аплечеєв сказав, ніби живить до пані Ґавіні вічну ненависть за те, що вона домоглася для нас запрошення до Дальма і що про мене пишуть у «Спорті», а про його дружину ні. Це, без сумніву, теж він плескав язиком у королеви. Пані Ґавіні дістала запрошення, а ми ні. Королева запросила усно, але картки розсилають Альтавілла, і після Аплечеєва вони, певно, навели довідки в посольстві у Бахметьєва. Отож і повний набір. І все це через цей процес! Господи Боже! Сам мій батько каже, що справа не варта й дірки з бублика і що якби замість лавірувати, зволікати, тягти час, поїхати до Росії й покінчити з ним, то нічого б уже не лишилося. Як у справі Суліми! Ох і набалакалися ж про неї! Ох і галасу наробила, ох і вимастилися всі в ній! (Брати Бабаніни намʼяли вуха одному справникові.) Мама, щойно приїхавши до Росії, зʼявилася куди слід, і її одразу вивели з поточної справи, тож вона не мала до неї жодного стосунку. Я пишу, мов пʼяниця, але це речі надто прикрі, щоб викласти їх до пуття.
Ви ніколи в житті не уявите собі недолугості моєї родини! Можна подумати, що їй чомусь вигідно собі шкодити! Днями мій батько довго вмовляв тітку зважитися на відʼїзд. Аякже! Вона вважає, що це елегантно — лихословити про Росію, і хизується цим.
Ах! хоч заспівай із люті.
А тим часом страждаю я. Не дістати запрошення до королеви... про це довідаються, та й Кассаньяк теж може це знати. Зрештою, це вже стає кумедним. Мені лестить, як уважно й наполегливо небо мене переслідує.

Примітки

Валері — модний паризький фотограф Станіслав Юліан Островський, відомий як Валері (1838–1900), що мав студію на бульварі Капуцинів, 39. Він фотографував великих красунь і знаменитостей доби. ↩
«Справник» (ispravnik) — російський повітовий начальник поліції. Справа Бабаніних-Суліми, вочевидь, була родинною судовою тяганиною з їхніх російських маєтків, повʼязаною з нападом на місцевого урядовця, — той різновид провінційної суперечки, що роками тяглася в російських бюрократичних судах. ↩