Четвер, 3 березня 1881

Зрештою, сьогодні ввечері я спитала, чи привезли з Росії листи для Посольства. Звісно, ні. Та невже ви думаєте, що після всього сказаного за сім років хтось цим удовольнився? Ах! аякже! Знову почалися всілякі старі дурниці. Тітка сказала, що наш посол не виходить у світ; мама — що процес незабаром скінчиться і що тоді... а Діна вельми розважливо сказала, що наше посольство проти нас.
Чарівно. Я аж тремтіла з обурення і, ховаючи голову в шерсть свого собаки, усе допитувалася, навіщо було проводити вісім місяців у Росії.
Учора ввечері я питала себе, чи ці люди взагалі розуміють цю справу? Це неможливо. Вони не усвідомлюють, і мої слова їх не просвітять. Вони звикли до цього за роки і сприймають це як примхи розбещеної дитини. Сьогодні ввечері мама спалахнула, вигукуючи, що я геть як Жорж, що я все життя вимагаю речей, яких не існує! — От спробуйте з ними поговорити! Ах! треба бути терплячим, щоб не розбити собі голову! Самого роздратування досить! Хай навіть питання було б марне, безглузде, — те, як вони з ним поводяться, доводить до сказу.
Тоді, перечекавши кілька хвилин, я йду до себе по пляшечки з ліками і приношу їх кинути додолу в маминій кімнаті, кажучи їй, що дам собі вмерти і що це буде моя помста. І що я більше зовсім із нею не розмовлятиму.
Я дуже хвора, страшенно кашляю, насилу дихаю, і в горлі моєму чується зловісне булькотіння.
Гадаю, це зветься гортанні сухоти. Я не вб'ю себе, але дам собі вмерти, і це буде недовго.
Я не можу змиритися; я не раз думала, що коли вже так, то вдовольнюся роботою і що слава буде мені нагородою.
Це було б прекрасно, але поки що життя нестерпне. Хоч би скільки я собі казала, що коли вже я приймаю [Викреслено: змирилася зі] смерть, то можна й попрацювати, бо це насолода з надією на спочинок наприкінці, — хоч би скільки я це повторювала, спокійніше мені від того не стає. Це дріб'язково, але воно так.
Ці жінки геть не уявляють собі цивілізованого світу — чи прикидаються? Чи вдають спокій, бо нема рації хвилюватися ще й їм? Чи, може, вони просто нечутливі.
Моя хвороба звідти й береться. Воно стискає мені горло, кров приливає, гортань запалена, голосові зв'язки й усе решта. Щойно я трохи забуваюся, мені стає легше, а після кожного нападу (майже щодня) — мовчазного чи якогось іншого — усе починається знову, ще дужче.
Що ж, я дам собі вмерти; це й добре, бо мені бракує відваги наважитися, тож я пущу все на самоплив, і все буде гаразд. Але ці жінки не розуміють.
Я розгорнула «Новий Заповіт», полишений на якийсь час, і двічі за кілька днів була вражена тим, як навмання вказаний рядок відповідав моїй думці. Я знову вернулася до молитви Христові, вернулася до Богородиці, до чудес, після того як була деїсткою з днями цілковитого атеїзму. Але Релігія Христа за його ж словами мало схожа на ваш католицизм чи на наше православ'я, яких я уникаю дотримуватися, обмежуючись настановами Христа і не обтяжуючи себе ані алегоріями, сприйнятими буквально, ані забобонами, ані різними нісенітницями, привнесеними в релігію пізніше простими людьми з політичних, грошових чи інших спонук. Зрештою, усе це...
Прийшла княгиня, вона все говорить про те, щоб одружити «цього шибеника Алексіса», який їх розорить, якщо не знайде собі дружини. Я завважила їй, що то не вельми гарний подарунок для панянки. На що вона відповідає, що він поступливий, що ним керуватиме дружина і він візьметься за розум. Дзуськи.
Він гравець, мисливець, палкий, шалений любитель коней. Словом, паризький серб. До того ж кажуть, що він часто напивається; гарно, як бачите. Він матиме п'ятдесят тисяч франків після смерті батька і двадцять чи тридцять — за його життя. Байдуже. Я добре сказала княгині, що її бідолашний чоловік, звісно, дуже хворий, але може прожити ще двадцять років. Вона недовірливо повела рукою. — Та все ж це може статися, і молодій дружині мало що перепаде з таким марнотратним чоловіком. — Може, вона хоче мене? Ми про це часто розмовляємо, і я граю стару жінку.
Щоб розважитися, ще до родинного з'ясування я зробила підрахунки.
Я — щонайменше шістдесят тисяч франків, він — двадцять тисяч. Разом вісімдесят тисяч франків (покладімо сім тисяч на місяць, вісімдесят чотири тисячі на рік).
Вілла в Ніцці оплатила б особняк, а клапоть лісу — облаштування.
Із семи тисяч на місяць я даю спершу
панові та на стайню — 1500
собі — 2000
на кухню — 1500
прислузі, покоївці
60 фр., іншій жінці 40 фр., кухареві 100 фр., консьєржу 100 фр., лакею 100 фр. і вдягненому Шоколя-Фортюне 100 фр. Разом: 500
5500 фр.
лишається 1500 фр. на місяць, тобто 18 000 фр. на рік, з яких
6000 на ложу в Опері та 2000 у «Французькому театрі», лишається:
10 000 фр. на рік на обіди чи свята.
Бо мої кишенькові гроші та забаганки входять у ті 24 000 фр., які я собі призначаю. Що ж до подорожей... 80 фр. на день на харчі, може, вистачить на готель із... Словом, усе впритул, не кажучи вже про те, що пан був би гравцем. То й що. Та й навіщо? Аби влаштуватися? Може, добрий француз, дуже практичний і тверезий, був би розважливішим вибором... Безперечно. У нього теж, певно, був би титул. І любила б я його так само мало. Безперечно. Але це давало б серйозні гарантії. Безперечно. Тож було б нерозумно жертвувати своїм спокоєм через те, що цей шибеник Алексіс, як його зве мати, — милий, гарненький і молодий хлопець, але цілковите ніщо, а той француз мав би, може, тридцять два роки і був би зів'ялий і душею, і тілом. Тоді вже краще Жері, у якого є батьківщина, який абсолютно чарівний, який — геній серед нікчем, у якого є кар'єра й майбутнє. І який охоче взяв би мене з моїми шістдесятьма тисячами франків. Я не дорожу титулами. А з Жері можна було б далеко піти, я стала б француженкою і республіканкою.
Тож я одразу віддаю йому перевагу перед сербським гербом. Усе це не той виплеканий ідеал, але воно варте не менше за смерть, і я влаштую цю розв'язку, якщо смерть не схоче мене; а якщо помру — що ж, я наперед із цим змирилася.

Примітки

Гортанні сухоти (phtisie laryngée) — особливо нищівна форма туберкульозу, що вражає голосові зв'язки й горло. Марія, яка значною мірою втратила голос, боялася цього діагнозу; він і справді виявився правильним і звів її в могилу 1884 року.
«Влаштуватися» (faire une fin) — вислів тієї доби, що означав укласти годящий шлюб і осісти в респектабельному житті.