Четвер, 23 грудня 1880

Оскільки робилося пізно, я облишила портрет і взялася за ескіз, усе ще шукаючи щось для Салону. Приходить Жюліан і вважає це дуже гарним, тож я йду з ним до передпокою й питаю, чи могло б це підійти.
Та звісно, дуже добре, тільки це сюжет спокійний і дівочий, а він гадав, що я знайду щось більше... А потім він уже вдесяте, не менше, дорікає мені, що я написала пані Наше не на більшому полотні й не з більшим убранням — словом, для виставки. Треба вам сказати, що ця набридла пісня вертається щоразу, коли я заговорюю про Салон. Але щоб ви зрозуміли, як це на мене діє, треба вам сказати, що цей портрет мені не подобається й мене не тішить, що я роблю його з люб'язності, що в моделі немає нічого захопливого, що я роблю його, бо в хвилину [Замазано: щедрості я] пообіцяла. Та ідіотська щедрість, через яку я ладна віддати все й сушу собі голову, чим би таким обдарувати й як би краще догодити будь-кому, геть усім. І не подумайте, що це трапляється зі мною рідко! Майже завжди так, окрім тих випадків, коли я надто роздратована... та й то.
Це навіть не чеснота, це в моїй натурі — хотіти ощасливити геть усіх, і ось я розпалююся, дурні розчулення! Ви цього не знали, а я уславилася егоїсткою, — ось і поєднайте це докупи.
Отже, цей портрет, який мені кортить уже закінчити, мені раз у раз тицяють під ніс через цю виставку, що непокоїть мене вже рік, про яку я мрію і на яку покладаю такі шалені надії. [Замазано: Це, каже він,] наче для того, щоб я нічого не виставила; я кажу наче, бо для мене було б надто жорстоко, якби ви подумали, що це правда... А потім знов оця набридла пісня про портрет, який мені, каже він, краще робити в майстерні, — так я зроблю його ліпше. Словом, ось вам моя виставка.
Сказавши це, ви не здивуєтеся, що я повернулася додому зі стиснутими щелепами, боячись поворухнутися, щоб не залитися слізьми, і що я тепер ридаю в три струмки. Та й треба було бути божевільною, щоб вірити в бодай якусь можливість для мене.
О небуття.
А тепер усе ятриться, і питання про Салон змусило б мене кричати.
Ось де я після трьох років праці. «Треба було б з'явитися як феномен», — казав Жюліан.
Але я не змогла. Ось три роки, і що я зробила, що я таке? Ніщо. Тобто я тепер добра учениця — та й годі, але феномен, удар грому, блиск... його вже немає. Це вражає мене, як велике несподіване лихо... і правда така жорстока, що я вже намагаюся вірити, ніби перебільшую. Це живопис мене зупинив: поки йшлося про малюнок, я «приголомшувала» викладачів, але ось уже два роки я пишу фарбами. Я вище за добрий середній рівень, я знаю, я навіть виявляю надзвичайний хист, як каже Тоні, але мені треба було чогось іншого — словом, цього немає. Та я приголомшена цим, наче сильним ударом по голові, і не можу торкнутися цього навіть краєчком думки без того, щоб мені не стало страшенно боляче. А сльози ж!
Оце добряче «прикрашає» очі. Я пропаща, я кінчена, мертва — і яка ж страшна лють! Мені прикро за себе.
Ах! Боже мій. Я божеволію від думки, що помру в забутті!
Я надто у відчаї, щоб цього не сталося.