Середа, 27 жовтня 1880

Учора Берта обідала з нами. Старша сестра, схоже, її дратує. А втім, у неї завжди є про що розповісти. Я не ходжу до неї і запрошую її лише холодно: до скорого, чи не так? Та ніколи більше. Її це влаштовує. Ми ніколи не були близькі, але знатися десять років і не відчувати одна до одної фізичної відрази — це породжує своєрідну дружбу, яка дружбою не є. Зрештою, я байдужа: приходить — добре; не приходить — теж добре.
Сьогодні ввечері Ґавіні веде нас до Французького театру, у ложу Каса-Рієра — це партерна ложа, оббита червоним дамастом. Мені було б там дуже добре, якби я ліпше чула... Тато Жері був з нами. Габрієля перевели з Рима до Берліна; словом, можливо, він пробуде рік у міністерстві. Ґамбетта сидів у такій самій ложі, як наша, навпроти нас, з Арно та ще кимось. Прийшов подивитися, як його друг Коклен грає роль Мольєра в «Версальському експромті». Знаєте, кілька днів тому святкували двохсотріччя Комедії і грали «Експромт» та «Міщанина-шляхтича» з тогочасною музикою тощо.
Цей «Експромт»... злоба дня двохсотлітньої давнини. Доводиться відмовитися від будь-якого наміру познайомитися з Ґамбеттою й написати його портрет, оточеного, як він є, Гехтом та Арно... та й до того ж мої вуха — моя єдина турбота... Я добряче випробувана, запевняю вас... І яка ж жахлива річ!
Дивує те, що Одіффретом я захоплювалася ще 1873 року, чотирнадцятирічною, після Бореля та Гамільтона. Я знаходжу це, гортаючи старі зошити. Як це смішно і, надто, як безглуздо — я й справді мушу бути значно вищою за ту, якою була, щоб не спалити цих сторінок; якби я була вищою хоч трохи, я б у нестямі спалила все.

Примітки

«Baignoire» (фр. букв. «ванна») — театральна ложа в партері на рівні землі, названа так за своєю формою.