Субота, 2 жовтня 1880

Сент-Аман приходив.
Одна пані (учениця), портрет якої я мала б зробити, розплачується зі мною тим, що позує мені для етюда руки. Тоні був чарівний; він уже збирався поправляти єврейку, коли помітив мої руки.
— Хто це зробив?
— Це я, пане. — Це дуже правдиво, дуже правдиво, дуже правдиво; потім, ще раз поглянувши на етюд, він знову заговорив:
— Це дуже правдиво, дуже правдиво, дуже правдиво; а по новій паузі: — Це дуже правдиво.
Він мав приємно здивований вигляд, і подумайте про мою радість! Зрештою, він сів на моє місце й дав мені урок.
— Це добрий етюд, треба зробити ще таких; тут є чарівні тони; — я підкреслюю це через товаришок, які, не знаючи, що сказати, відмовляли мені в кольорі.
— На жаль, намальовано не зовсім добре, але на другому етюді цього вже не буде, я певен, цей палець задовгий, це похибка, якої не роблять двічі; зрештою, це добре, тут є добро, тут є добро. — Ні! я то червоніла, то бліднула. Зрештою, треба бачити, якої ваги мені надають в ательє, я найсильніша, і навколо мене так багато метушаться, що я говорю майже єлейно, мов Кассаньяк. Та не бійтеся, що ці тріумфи запаморочать мені голову.
Усі Каверіни вечеряли тут і щойно поїхали до театру з тіткою.
Я щаслива щодо свого живопису, та й загалом мені краще.
Ці руки намальовані на полотні розміру шість; ліва сперта, розпластана на столі; права тримає перо, ніби вона щойно спинилася, щоб перечитати. Я погано пояснюю, але ви розумієте.
Амелі невдоволена, але що мені прикро — то це що вона мене копіює в усьому, у чому тільки може.
Дитячі забавки ательє. Ні, жарти набік, я відчуваю, що в живописі справи кращають.
Габріель так забарився надіслати мені цяцьки, бо моя посилка загуляла дорогою, була розпечатана батьком і нарешті переслана синові.