Неділя, 22 серпня 1880

Восьма година. Який же гарний і затишний здається мені мій робочий кабінет!
Я прочитала ілюстровані тижневики та інші брошури. Тепер усе надолужено, наче я й не їздила.
Нерво, Моро, його сестра й Девік провели нас до екіпажа вчора опівдні, а сьогодні о п'ятій ранку ми вже були в Парижі.
Я знаходжу листа від Байєль, де вона пише, що на перегонах у Дьєпі зустріла Берту з пані де Плансі та її сином (торік Берта ховалася від Плансі, кажучи, що та надто скомпрометована, щоб молодій жінці з нею бачитися), вона питає, чи ми посварилися: «Я говорила їй про вас, а вона ніби й не зрозуміла!»
Це мало статися. Ми не шикарні люди, ми навіть не буваємо у світі, а вона намагається стати елегантною дамою на видноті. Пані де Плансі недобра до нас, як сказала матінка Гавіні.
Берта поводиться зі мною так, як я певний час поводилася з Музе. Єдина різниця в тому, що я молода й елегантна, а Музе ні; але моя елегантність їй шкодить, замість того щоб бути приємною. Ця жінка-вівця, така дурна й така хитра, вважаючи, що досягла грандіозної елегантності, лишається тільки викинути у воду те, що їй непотрібне. Вона має рацію.
Відкладаючи свій шлюб, як я й дала знати, я наражаюся на прикрощі такого штибу... я знаю, але не знаю, що краще: кинутися в лівий центр чи терпіти всі ці приниження, що мене старять, мучать, спотворюють і роблять дурною.
Тож ви скажете: ви дурна! Ця паскуда (Берта) робить кілька речей, за одну з яких заслуговувала б, щоб її виставили за двері, а ви мовчите. Якби ви прожили моє життя, ви знали б, що воно може зробити з характером і розумом.
Друга година пополудні: Я втішаю себе (!) думкою, що мої прикрощі рівнозначні всіляким труднощам, які доводиться долати митцям; адже я не мушу зносити бідність і батьківську тиранію... бо ж саме на це, чи не так, нарікають митці?
Не талантом я виплутаюся... хіба що це буде... спалах генія; але таких спалахів навіть найбільші генії ніколи не мали лише по трьох роках навчання, надто тепер, коли стільки талантів.
Та й... зробити чоловіка знаменитим, якщо він зроблений погано чи просто посередньо... це ні до чого або майже ні до чого...
А проте погляньте на Амелі: якби вона намалювала пана Ніхтоніщо замість Леона Сея, ніхто в світі не побачив би її картини, а так скажуть: такий-то замовив у неї портрет, отже, вона має певний талант... і можна додати: бідолашний такий-то, як він міг довіритися цій художниці!
Та й найважливіше — знайти цього знаменитого чоловіка, чи не так? Що ж, а де, на вашу думку, я його знайду? У цьому я не така щаслива, як бідняк, бо не можу викликати того інтересу, що скидається на жалість і який чоловіки зазвичай улещені відчувати.
Тож перебираєш сотні разів сотні задумів і, постогнавши, повітхавши, поблідши й погризши себе по черзі, скоряєшся.
Блаженні ті, кому нічого втрачати! Сміливий вчинок може дати їм багато.
У мене якраз стільки набутку, щоб не могти злетіти.
Герцогиня де Фіц-Джеймс — дуже добродійна жінка, і вона звертається до всіх, щоб розширити свою доброчинність. Вона приходила до нас, приймала й нас, але ми двічі зустріли її на алеї Акацій, і вдруге вона відвернулася так помітно, що я зашарілася, мов вогонь, а потім затремтіла.
Та цій можна пробачити, ми ж так і не познайомилися як слід, вона звернулася до нас щодо доброчинного розпродажу, мама ходила до неї домовитися, а вона прийшла подякувати, потім обмінялися двома-трьома візитами й навіть запрошеннями на обід без церемоній.
Повертаюся, щоб сказати про себе добре. Щодня, як ви знаєте, чи через день я мрію про якусь героїчну історію, і днями, машинально перебираючи всі ці мрії, я бачила завжди ту саму розв'язку: досягши слави й багатства, я вживала і те, і те, щоб полегшити приховані злидні, соромливих бідняків, давала величезні суми притулкам, лікарням тощо, тощо.
Ба більше, у жодній зі своїх історій я ніколи не зраджувала чоловіків, ані, бувши вдовою, не брала собі одруженого. Що я лишала для себе — то це приязнь великих і популярність серед малих, від якої я проливала б сльози розчулення: ефект і чеснота! та й годі.
Я шукала якусь довідку й натрапила на зошит Лардереї. Що вам сказати? Я приголомшена й страшенно засоромлена. Я не заслуговую нічого, крім того, що маю. Я непослідовна, необачна, боягузлива, ница... о який жах! Якби я не записала своїх слів і вчинків, я б у це не повірила! Я про це забула, і треба ж було розгорнути цей зошит, наче навмисне! Тож я себе зневажаю, у мене добрі наміри, а потім раптом я роблю безумства, наче вві сні. Я себе зневажаю й ненавиджу, як зневажаю й ненавиджу всіх інших і своїх... Ах! родина... Ось, тітка вдалася до тридцяти дрібних хитрощів, аби посадити мене з того боку, де вікно не відчинялося (у вагоні); я погодилася, знемігшись від боротьби, за умови, що друге буде відчинене, та щойно я заснула, як вона його зачинила. Я прокинулася, кажучи, що поб'ю шибки підборами, але ми вже приїхали. А тут, за сніданком, погляди тривоги й драматично насуплені брови, бо я не їла. Очевидно, ці люди мене люблять..., та все ж мені здається, що, люблячи, слід було б розуміти більше, ніж оце!... Та це не любов, це безглузді манії.
Приходить Коліньйон, і я ораторствую перед нею, але не говорячи про принизливі для нас речі.
Щире обурення породжує красномовство.
Чоловік, обурений чи такий, що вважає себе обуреним проти уряду, виходить на трибуну, виголошує промову й здобуває собі славу. А жінка не має жодної трибуни до своїх послуг; ба більше, її обсідають батько, свекор, мати, свекруха, тітки тощо, тощо, що дратують її цілий день: вона обурюється, вона красномовна перед своєю нічною тумбочкою, результат: нуль.
Та й... мама вічно говорить про Бога, якщо Бог дасть, з Божою поміччю; Бога закликають так часто хіба що для того, щоб ухилятися від усіляких дрібних обов'язків.
Це ні віра, ні навіть побожність; манія, слабкість, боягузтво ледаря, нездари, нероби! Що може бути нетактовніше, ніж прикривати всі свої провали цим словом «Бог»; це нетактовно, навіть більше — це злочинно, якщо віриш у Бога. «Якщо написано, що така річ станеться, вона станеться», — каже вона собі, щоб уникнути клопоту ворухнутися й мук сумління.
Якби все було написано наперед, Бог був би лише конституційним президентом, а наші волі, вади, чесноти — синекурами.
Ну ж бо, не буду ж я надсаджуватися, доводячи, що Франція розташована не на Північному полюсі!