❦
Пʼятниця, 4 червня 1880
Vendredi 4 juin 1880
Він зʼявився об одинадцятій і, не побачивши світла, пішов собі.
Il s’est présenté à onze heures et ne voyant pas de lumières s’en est allé.
Соутцо приходив о третій, о четвертій, а потім на обід.
Soutzo est venu à trois heures, quatre heures et puis pour dîner.
Коліньйон проводить день із нами. За обідом Соутцо нишком каже мені, що має зі мною поговорити.
Collignon passe la journée avec nous. A dîner Soutzo me glisse qu’il a à me parler.
Тітка гомоніла з Коліньйон у блакитній вітальні, а я слухала Соутцо в себе. Що ж він мав мені сказати?
Ma tante causait avec Collignon au salon bleu et j’ai écouté Soutzo chez moi. Qu’avait-il à me dire en somme ?
— Чи варто мені одружуватися?
- Faut-il me marier ?
Бачите виверт?
Voyez-vous la ficelle ?
— Так, якщо вам це до вподоби.
- Oui, si cela vous fait plaisir.
— Мені це не до вподоби.
- Cela ne me fait pas plaisir.
— То не робіть цього. Це все, що ви мали сказати?
- Alors ne le faites pas. C’est tout ce que vous aviez à dire ?
— Ні, я ж сказав вам, що вас кохаю...
- Non, je vous ai dit que je vous aimais...
— Так, нещодавно.
- Oui, l’autre jour.
— Ну то я вас кохаю... — Я знаю.
- Eh bien je vous aime... Je sais.
— Ви ж розумієте, що це тортури для мене — приходити сюди отак. Я від цього хворію.
- Vous comprenez que c’est une torture pour moi de venir ici comme ça. J’en suis malade.
— Та чому ж? Я гадала, вам це до вподоби...
- Eh pourquoi ? Je pensais que cela vous faisait plaisir...
— Так, але ні, щоразу, коли я вам щось кажу, ви мене ображаєте.
- Oui, mais non, chaque fois que je vous dis quelque chose vous m’insultez.
— Та ні, я весела, а якщо й присмачую нашу розмову відступами, то це тому, що ви й справді витримуєте безмежну паузу між фразами...
- Mais non, je suis gaie et si j’émaille notre conversation de disgressions c’est que vous mettez vraiment un temps infini entre chaque phrase...
— Ви не кепкуватимете з мене?
- Vous ne vous moquerez pas de moi ?
— Ні, ні, ні... Я цілком серйозна, тільки не беріть мене за руку, того вечора я була хвора, я боялася, але тепер усе минуло.
- Non, non, non... Je suis très sérieuse seulement ne me prenez pas la main, l’autre soir j’étais malade, j’avais peur mais à présent c’est fini.
— Дайте мені потримати вашу руку, — каже він благальним голосом, — поки я вам скажу...
- Laissez-moi tenir votre main, dit-il d’une voix suppliante, pendant que je vous dirai...
— Якщо це вас надихає... Ох, ну тоді. Я слухаю...
- Si cela vous inspire... Oh alors. J’écoute...
Та замість того щоб говорити, він дивився на мене очима, що вже два дні були в темних колах, і чолом, ще блідішим, ніж зазвичай.
Mais au lieu de parler il me regardait avec ses yeux si cernés depuis deux jours et son front encore plus pâle que d’habitude.
— Мені треба піти, чи не так, більше сюди не повертатися...
- Il faut m’en aller n’est-ce pas, ne plus revenir ici...
— Чому?
- Pourquoi ?
— Я вас кохаю, — доводилося говорити тихо, щоб нас не почули інші, і це надавало голосам чогось ніжного й чарівного. — Я ж сказав вам, що вас кохаю...
- Je vous aime, - il fallait parler bas pour ne pas être entendu des autres et cela donnait aux voix quelque chose de doux et de charmant. Je vous ai dit que je vous aimais...
— Ви збрехали? — спитала я жваво.
- Vous avez menti ? demandai-je vivement.
— Ні, але коли кохаєш дівчину, виходів небагато, або одне, або інше, чи не так? Отже, мені треба більше не приходити...
- Non, mais quand on aime une jeune fille il n’y pas trente-six issues, c’est l’un ou l’autre n’est-ce pas ? Il faut donc que je ne revienne plus...
— А чому? — я вдавала наївну.
- Et pourquoi ? je faisais la naïve.
— Бо я надто страждаю, це тортури — бачити вас отак...
- Parce que je souffre trop, c’est une torture que de vous voir ainsi...
Велика пауза, потім він прихилив голову до подушки дивана й заплакав. У цьому пориві було щось дитяче, миле, але хустинка, яка взялася втирати очі, усе зіпсувала.
Grande pause, puis il appuya sa tête sur le coussin du divan et se mit à pleurer. Il y avait quelque chose d’enfantin dans ce mouvement, de gentillesse mais le mouchoir qui est venu essuyer les yeux a tout gâté.
— Ну ж бо, ну, ох! ну тоді, — казала я не сміючись, а потім: — Сльози тепер, нехай, але їх не втирають клаптями полотна, їх дають утерти... тій, через кого вони течуть.
- Voyons, voyons, oh ! alors, disais-je sans rire et puis - Des larmes maintenant, je veux bien mais on ne les essuie pas avec des morceaux de toile, on les laisse essuyer par... celle qui les fait couler.
Він зробив нетерплячий жест.
Il fit un geste d’impatience.
— Не все рожеве в цьому світі, — повела я серйозно, — зовсім не рожеве... Моя засада робити те, що дає втіху. Це добре, але нездійсненно: можна не робити того, що неприємне, але робити все, що приємне!... Послухайте мене й не ображайте мене, і не кепкуйте.
- Tout n’est pas rose dans ce monde, repris-je sérieusement mais pas rose du tout... Mon système de faire ce qui fait plaisir. C’est bon mais ce n’est pas praticable, on peut ne pas faire ce qui déplaît mais faire tout ce qui plaît !... Ecoutez-moi et ne m’insultez pas et ne vous moquez pas.
— Ні, я слухаю.
- Non, j’écoute.
— Я або піду, або ви маєте... дозволити мені повернутися.
- Je vais m’en aller ou bien il faut que vous... m’autorisiez à revenir.
— Як це, я не розумію.
- Comment, je ne comprends pas.
— Так далі тривати не може, та й я надто нещасний, я страждаю, я хворий... коли кохаєш дівчину, або йдеш, або лишаєшся... і тоді це задля того, щоб одружитися.
- Cela ne peut pas durer ainsi, aussi bien je suis trop malheureux, je souffre, je suis malade... quand on aime une jeune fille on s’en va ou bien on reste... et alors c’est pour se marier.
— Хіба ж таке кажуть отак просто!
- Est-ce qu’on dit cela comme ça !
— Я не знаю, як це кажуть! отже, це задля того, щоб одружитися...
- Je ne sais pas comment cela se dit ! c’est donc pour se marier...
— Ах! ага.
- Ah ! ha.
— Звісно ж!
- Naturellement !
— Так, це правда... але ви мене не кохаєте.
- Oui, c’est vrai... mais vous ne m’aimez pas.
— Ох! та ні, я вас кохаю, ох так, я вас кохаю. Послухайте, будьте відверті, поговорімо серйозно.
- Oh ! si, je vous aime, oh oui, je vous aime. Ecoutez soyez franche, parlons sérieusement.
— Гаразд, та звісно, власне...
- Bien, mais oui au fait...
Запала довга мовчанка, під час якої я дивилася просто перед собою на стіну, а Соутцо — на мене...
Il y eut un long silence pendant lequel j’ai regardé en face de moi le mur et Soutzo moi...
— Ну ж бо, — кажу я, — залагодьмо цю справу, чого ви від мене хочете?
- Voyons, dis-je, liquidons la situation, qu’est-ce que vous me voulez ?
Він не зміг утриматися від сміху.
Il ne put s’empêcher de rire.
— Послухайте, — повела я, — легко сказати: одружитися, але зробити — то вже залежить!
- Ecoutez, repris-je, c’est facile à dire: se marier, mais à faire, ça dépend !
— Від кого?
- De qui ?
— Та від мене.
- Mais de moi.
— Ну то й що?
- Eh alors ?
Він молодий і, мабуть, трохи затремтів, навіть якщо й думав про мій посаг.
Il est jeune et il a dû trembler un peu, même s’il a pensé à ma dot.
— А тоді... я не хочу звʼязувати себе, та й я ж не знаю, треба зачекати, хіба я знаю, який ви, на вигляд ви чесний чоловік, а може, ви негідник... Шлюб — це надовго, він триває довго... Я не вірю у ваше кохання, яке, може, і справжнє... я хотіла б у цьому пересвідчитися... розумієте, треба було б зачекати...
- Et alors... moi je ne veux pas m’engager et puis je ne sais pas moi, il faut attendre, est-ce que je sais ce que vous êtes, vous avez l’air d’un honnête homme, vous êtes peut-être une canaille... C’est long un mariage, ça dure longtemps... Je ne crois pas à votre amour qui est peut-être vrai... je voudrais m’en assurer... comprenez-vous il faudrait attendre...
— Скільки?
- Combien ?
— Ну ж бо, — і я заходилася рахувати на пальцях, — пʼять, шість, до Нового року? Це задовго, тоді до Різдва, покладімо Різдво, сім місяців.
- Voyons, je me mis à compter sur les doigts, cinq, six, au jour de l’an ? C’est trop long alors à Noël, mettons Noël, sept mois.
— А якщо ви впевнитеся в моєму коханні, ви погодитеся...
- Et si vous êtes sûre de mon amour vous consentirez...
— Ах! ні, я цього не кажу, це означало б звʼязати себе, а я не хочу звʼязувати себе; я вас не кохаю. Але ця відстрочка потрібна, щоб зʼясувати сталість наших взаємних почуттів. — І тоді вам знадобиться ще три місяці, щоб зважитися!
- Ah ! non, je ne dis pas cela, ce serait s’engager, je ne veux pas m’engager; je ne vous aime pas. Mais ce délai est nécessaire pour nous édifier sur la stabilité de nos sentiments réciproques. Et alors il vous faudra encore trois mois pour vous décider !
— Та ні, я скажу вам це одразу. Та пустіть же мою руку, що за нечема... хіба я можу вийти за чоловіка, який не вміє поводитися!
- Mais non, je vous dirai cela tout de suite. Laissez donc ma main, quel mal élevé... est-ce que je puis épouser un homme qui ne sait pas se tenir !
І тоді я вдаю дитину, простачку, давши своїй руці затремтіти (штучно, гадаю) в його руках, побувши то мрійливою, то поважною, то насмішкуватою, я говорю про свій живопис — хіба ж я можу одружитися! Я мушу малювати. А Жюліан! Хіба ж він захоче! А Тоні. Та й хіба ж я не мала померти?
Et alors je fais l’enfant, la simple, après avoir laissé ma main trembler (artificiellement je crois) dans les siennes, après avoir été tantôt rêveuse, tantôt grave, tantôt moqueuse, je parle de ma peinture, est-ce que je puis me marier ! Je dois peindre. Et Julian ! Est-ce qu’il voudra ! Et Tony. Et puis ne devais-je pas mourir ?
— Я малюватиму разом із вами.
- Je ferai de la peinture avec vous.
— Отож-бо, і за сім місяців ви навчитеся рисувати.
C’est cela et pendant les sept mois vous apprendrez à dessiner.
І я заходилася вихваляти життя в майстерні. Мені бракує поважності, я кажу йому, що він не гарний, що кортить просилити йому кільце в ніс... це не найкращого тону.
Et je me mis à vanter la vie d’atelier. Je ne suis pas assez digne, je lui dis qu’il n’est pas joli, que l’on a envie de lui passer un anneau dans le nez... ce n’est pas du meilleur goût.
— Ах! бідолахо мій, ви молодий...
- Ah ! mon pauvre, vous êtes jeune...
— А ви стара.
- Et vous êtes vieille.
— Гай-гай, ні, я теж молода... Ні, не все рожеве, і не робиш того, що хочеш... Я помру.
- Hélas non, je suis jeune aussi... Non tout n’est pas rose et on ne fait pas ce qu’on veut... Je mourrai.
— Ні, це я!
- Non c’est moi !
— Ви не дорожите життям?
- Vous ne tenez pas à la vie ?
— Ні.
- Non.
— А я так ним дорожу... то чому ж ви живете?
- Moi j’y tiens tant... alors pourquoi vivez-vous ?
— Бо це боягузтво — убити себе.
- Parce qu’il est lâche de se tuer.
— Перепрошую, це радше боягузтво — не вбити себе.
- Pardon, c’est plutôt une lâcheté de ne pas se tuer.
Я говорю йому про свій посаг, кажучи, що він багато важить у його коханні, він, звісно, удає обуреного. — Невже ви гадаєте, що я не зміг би знайти грошей, якби захотів!
Je lui parle de ma dot, disant qu’elle entre pour beaucoup dans son amour, naturellement il fait l’indigné. Est-ce que vous croyez que je pourrais trouver de l’argent si je voulais !
— Так, але я вам трохи подобаюся...
- Oui, mais je vous plais un peu...
— Та хіба я взагалі знаю, що у вас є, мені байдуже до вашого статку!
- Est-ce que je sais seulement ce que vous avez, je me moque de votre fortune !
Мені слід було спитати, чим він гадає мене утримувати, та я про це не подумала.
J’aurais dû demander, avec quoi il comptait m’entretenir, je n’y ai pas pensé.
— Це вас я кохаю...
- C’est vous que j’aime...
Та після цих сліз у мене лишився неприємний осад.
Mais ces larmes m’ont laissé un sentiment désagréable.
Я звала його Безаде (син правлячого князя), кажучи, що це майже хресне імʼя.
Je l’appelais Bézadé (fils de prince régnant) en disant que c’est presque un nom de baptême.
Він і справді Безаде, знаєте, так його звуть на батьківщині. Та ці сльози й ця хустинка... це було по-неаполітанському.
Il est Bezadé pour de vrai, vous savez, c’est ainsi qu’on l’appelle dans son pays. Mais ces larmes et ce mouchoir... c’était napolitain.
Я його не кохаю, у мене немає до нього навіть того незнати-чого, що було в мене до Жозефа чи Ґабріеля... Він цілує мені руки, ці поцілунки прісні; він стискає мою руку — я відчуваю чесну руку, та й годі.
Je ne l’aime pas, je n’ai même pas pour lui de ce je ne sais quoi que j’avais pour Joseph ou Gabriel... Il me baise les mains, ces baisers sont fades; il me presse la main je sens une main loyale mais voilà tout.
— Призначаючи цю семимісячну відстрочку, чи лишаєте ви мені змогу сподіватися?
- En ordonnant ce délai de sept mois, me laissez-vous la possibilité d’espérer ?
— Завжди треба сподіватися, навіть якби я сказала вам категоричне «ні».
- Il faut toujours espérer quand même je vous dirais catégoriquement non.
— Ви дитина.
- Vous êtes une enfant.
— Ми діти.
- Nous sommes des enfants.
А мені він таки подобається, він не вродливий, не витончений; ні зовні, ні душею... радше душею, втім... Та він недостатньо багатий! Ось єдина причина.
Moi je l’aime bien, il n’est pas beau, il n’est pas fin; ni au physique ni au moral... plutôt au moral pourtant... Mais il n’est pas assez riche ! Voilà l’unique raison.
А втім, я придумала... Ви зараз перепишете дещо, що я складу...
- Du reste j’ai trouvé... Vous allez tantôt copier quelque chose que je rédigerai...
Ось документ, він погоджується. Зрештою, я в нього нічого не прошу, це він каже, що мене кохає. А я лиш пропоную йому спосіб у цьому пересвідчитися, та й годі.
Voici le document, il accepte. En somme, moi je ne lui demande rien, c’est lui qui dit m’aimer. Moi je lui offre le moyen de s’en assurer voilà tout.
Та як же це я, маючи таку високу думку про себе, усе списую на свій посаг?
Mais comment se fait-il que moi qui ai une si haute opinion de moi je mette tout sur le compte de ma dot ?
Коли він уже йшов, я забрала в нього папір, сама не знаю чому, він лише раз спробував його в мене відняти, а я гукнула йому: прощавайте, — коли він переступав поріг вітальні.
Au moment de partir je lui ai repris le papier, je ne sais pourquoi, il n’a tenté qu’une fois de me le reprendre et je lui criai: adieu, comme il franchissait le seuil du salon.