П'ятниця, 4 червня 1880

Він з'явився об одинадцятій і, не побачивши світла, пішов собі.
Соутцо приходив о третій, о четвертій, а потім на обід.
Коліньйон проводить день із нами. За обідом Соутцо нишком каже мені, що має зі мною поговорити.
Тітка гомоніла з Коліньйон у блакитній вітальні, а я слухала Соутцо в себе. Що ж він мав мені сказати?
— Чи варто мені одружуватися?
Бачите виверт?
— Так, якщо вам це до вподоби.
— Мені це не до вподоби.
— То не робіть цього. Це все, що ви мали сказати?
— Ні, я ж сказав вам, що вас кохаю...
— Так, нещодавно.
— Ну то я вас кохаю... — Я знаю.
— Ви ж розумієте, що це тортури для мене — приходити сюди отак. Я від цього хворію.
— Та чому ж? Я гадала, вам це до вподоби...
— Так, але ні, щоразу, коли я вам щось кажу, ви мене ображаєте.
— Та ні, я весела, а якщо й присмачую нашу розмову відступами, то це тому, що ви й справді витримуєте безмежну паузу між кожною фразою...
— Ви не кепкуватимете з мене?
— Ні, ні, ні... Я цілком серйозна, тільки не беріть мене за руку, того вечора я була хвора, я боялася, але тепер усе минуло.
— Дайте мені потримати вашу руку, — каже він благальним голосом, — поки я вам скажу...
— Якщо це вас надихає... Ох, ну тоді. Я слухаю...
Та замість говорити він дивився на мене своїми очима, такими обведеними темними колами вже два дні, і чолом, ще блідішим, ніж зазвичай.
— Мені треба піти, чи не так, більше сюди не повертатися...
— Чому?
— Я вас кохаю, — доводилося говорити тихо, щоб нас не почули інші, і це надавало голосам чогось ніжного й чарівного. — Я ж сказав вам, що вас кохаю...
— Ви збрехали? — спитала я жваво.
— Ні, але коли кохаєш дівчину, виходів небагато, або одне, або інше, чи не так? Отже, мені треба більше не приходити...
— А чому? — я вдавала наївну.
— Бо я надто страждаю, це тортури — бачити вас отак...
Велика пауза, потім він прихилив голову до подушки дивана й заплакав. У цьому пориві було щось дитяче, миле, але хустинка, яка взялася втирати очі, усе зіпсувала.
— Ну ж бо, ну, ох! ну тоді, — казала я не сміючись, а потім: — Сльози тепер, нехай, але їх не втирають клаптями полотна, їх дають утерти... тій, через кого вони течуть.
Він зробив нетерплячий жест.
— Не все рожеве в цьому світі, — повела я серйозно, — зовсім не рожеве... Моя засада робити те, що дає втіху. Це добре, але нездійсненно: можна не робити того, що неприємне, але робити все, що приємне!... Послухайте мене й не ображайте мене, і не кепкуйте.
— Ні, я слухаю.
— Я або піду, або ви маєте... дозволити мені повернутися.
— Як це, я не розумію.
— Так далі тривати не може, та й я надто нещасний, я страждаю, я хворий... коли кохаєш дівчину, або йдеш, або лишаєшся... і тоді це задля того, щоб одружитися.
— Хіба ж таке кажуть отак просто!
— Я не знаю, як це кажуть! отже, це задля того, щоб одружитися...
— Ах! ага.
— Звісно ж!
— Так, це правда... але ви мене не кохаєте.
— Ох! та ні, я вас кохаю, ох так, я вас кохаю. Послухайте, будьте відверті, поговорімо серйозно.
— Гаразд, та звісно, власне...
Запала довга мовчанка, під час якої я дивилася просто себе на стіну, а Соутцо — на мене...
— Ну ж бо, — кажу я, — залагодьмо цю справу, чого ви від мене хочете?
Він не зміг утриматися від сміху.
— Послухайте, — повела я, — легко сказати: одружитися, але зробити — то вже як знати!
— Від кого?
— Та від мене.
— Ну то й що?
Він молодий і, мабуть, трохи затремтів, навіть якщо й думав про мій посаг.
— А тоді... я не хочу зв'язувати себе, та й я ж не знаю, треба зачекати, хіба я знаю, який ви, на вигляд ви чесний чоловік, а може, ви негідник... Шлюб — це надовго, він триває довго... Я не вірю у ваше кохання, яке, може, і справжнє... я хотіла б у цьому пересвідчитися... розумієте, треба було б зачекати...
— Скільки?
— Ну ж бо, — і я заходилася рахувати на пальцях, — п'ять, шість, до Нового року? Це задовго, тоді до Різдва, покладімо Різдво, сім місяців.
— А якщо ви впевнитеся в моєму коханні, ви погодитеся...
— Ах! ні, я цього не кажу, це означало б зв'язати себе, а я не хочу зв'язувати себе; я вас не кохаю. Але ця відстрочка потрібна, щоб з'ясувати сталість наших взаємних почуттів. — І тоді вам знадобиться ще три місяці, щоб зважитися!
— Та ні, я скажу вам це одразу. Та пустіть же мою руку, що за невіглас... хіба я можу вийти за чоловіка, який не вміє поводитися!
І тоді я вдаю дитину, простачку, давши своїй руці затремтіти (штучно, гадаю) в його руках, побувши то мрійливою, то поважною, то насмішкуватою, я говорю про свій живопис — хіба ж я можу одружитися! Я мушу малювати. А Жюліан! Хіба ж він захоче! А Тоні. Та й хіба ж я не мала померти?
— Я малюватиму разом із вами.
— Отож-бо, і за сім місяців ви навчитеся рисувати.
І я заходилася вихваляти життя в ательє. Я недостатньо гідна, я кажу йому, що він не гарний, що кортить просилити йому кільце в ніс... це не найкращого тону.
— Ах! бідолахо мій, ви молодий...
— А ви стара.
— Гай-гай, ні, я теж молода... Ні, не все рожеве, і не робиш того, що хочеш... Я помру.
— Ні, це я!
— Ви не дорожите життям?
— Ні.
— А я так ним дорожу... то чому ж ви живете?
— Бо це боягузтво — убити себе.
— Перепрошую, це радше боягузтво — не вбити себе.
Я говорю йому про свій посаг, кажучи, що він багато важить у його коханні, він, звісно, удає обуреного. — Невже ви гадаєте, що я не зміг би знайти грошей, якби захотів!
— Так, але я вам трохи подобаюся...
— Та хіба я взагалі знаю, що у вас є, мені байдуже до вашого статку!
Мені слід було спитати, чим він гадає мене утримувати, та я про це не подумала.
— Це вас я кохаю...
Та ці сльози лишили в мене неприємне почуття.
Я звала його Безаде (син правлячого князя), кажучи, що це майже хресне ім'я.
Він і справді Безаде, знаєте, так його звуть на батьківщині. Та ці сльози й ця хустинка... це було по-неаполітанському.
Я його не кохаю, у мене немає до нього навіть того незнати-чого, що я мала до Жозефа чи Габріеля... Він цілує мені руки, ці поцілунки прісні; він стискає мою руку — я відчуваю чесну руку, та й годі.
— Призначаючи цю семимісячну відстрочку, чи лишаєте ви мені змогу сподіватися?
— Завжди треба сподіватися, навіть якби я сказала вам категоричне «ні».
— Ви дитина.
— Ми діти.
А мені він таки подобається, він не вродливий, не витончений; ні зовні, ні душею... радше душею, втім... Та він недостатньо багатий! Ось єдина причина.
А втім, я придумала... Ви зараз перепишете дещо, що я складу...
Ось документ, він погоджується. Зрештою, я в нього нічого не прошу, це він каже, що мене кохає. А я лиш пропоную йому спосіб у цьому пересвідчитися, та й годі.
Та як же це я, маючи таку високу думку про себе, усе списую на свій посаг?
Перед його відходом я забрала в нього папір, сама не знаю чому, він лише раз спробував його в мене відняти, а я гукнула йому: прощавайте, — коли він переступав поріг вітальні.