Четвер, 3 червня 1880

Учора вони снідали тут, а Соутцо повернувся на обід. Це вже трохи забагато. Та ми перебули дивний вечір.
Тітка надовго лишила нас удвох, у мене була невралгія, мені було холодно, і я вдавала хвору, кажучи, що от-от помру, що відчуваю хворобу, що все скінчено. Соутцо ж був блідий і дуже знічений, він поламав свого капелюха на шматки, розповідаючи мені — я дуже наполягала, — що його родина хоче його одружити і що справа зайшла вже так далеко, що йому доведеться поїхати на кілька днів, аби розладнати її.
— Коли хочуть розладнати, кажуть «ні»; якщо ви їдете, то це тому, що ви цього хочете.
— Та ні.
— Та так. А втім, чому ви не хочете. Ваше серце не зайняте, чи не так, ну то.
— Авжеж, моє серце не зайняте, але я не хочу.
— Бачу, ви ще й досі небайдужі до пані де Байєль. Ні! До своєї пралі.
Він хотів іти, я його затримала. — Розкажіть мені про це.
Він узяв мене за руки, я не опиралася, нарікаючи, що помираю, кажучи йому, що боюся самотності, благаючи його лишитися.
— Ви добрі, що жертвуєте собою, — хотіла я сказати, але звичка кепкувати взяла гору, і я вклала в це такий тон, що він зрозумів: — Ох і добрі ж ви!
Я лютувала, бачивши, що він не освідчується, і молилася, щоб він це зробив. Боже мій, гадаю, я погодилася б стати його дружиною чи чимось таким.
Його повільність кидала мене в гарячку, я кілька разів брала голову в долоні чи затуляла обличчя, зітхаючи, заплющуючи очі, з пекучим чолом і крижаними руками.
— Боже мій, та що з вами?
— Мені не хочеться помирати.
Я сама взяла його за руки, він цілував мені їх двадцять разів, дивлячись на мене зовсім зблизька, я кілька разів заплющувала очі. Він зняв пенсне — знаєте, ті бентежні гарні очі...
— Я вас кохаю, — сказав він мені зовсім тихо.
— Ах! — мовила я без жодної знемоги, — я забороняю вам так жартувати.
— Та я не жартую, я вас кохаю. Та я вам набридаю, та ви з мене кепкуватимете. Я божевільний, що вам це сказав.
— Як, то це правда?
— Так, правда.
— Що ж, це почуття, яке робить вам честь.
— Ось бачите, ви смієтеся.
— Я цілком серйозна, це доводить, що ви маєте добрий смак і що ви не такі вже й пересічні, як я гадала.
Ми тримали одне одного за руки.
— Ах! — кажу я з усмішкою, — це міняє справу, ви вже не моя стара служниця після таємниці, яку ви мені щойно звірили.
Ми більше не розмовляли або майже не розмовляли, мої руки в його руках, очі в очі. — Я вас кохаю, — час від часу казав він мені, цілуючи руки, а я відповідала так само лагідно: справді? скажіть іще; мені це приємно. Не думайте, ніби я з вас кепкую, отже, ви з-поміж моїх прихильників, і я вас опікую.
— І це триватиме довго?
— Хіба це залежить від мене, — сказав він, дивлячись на мене.
Відповідь, яка може бути чимось глибоким і чарівним або ж геть банальним.
— Кохання, що не вважає себе вічним, не варте поваги, — кажу я, згадавши Бальзака.
— То чому ж ви казали, що ваше серце вільне? Коли ж ви збрехали?
— Першого разу.
— Та ні, ось тут справді ні, ви не схожі, ні, справді.
— Ох! який доказ ви наводите!
Одвічна відповідь... — І відколи?
— Відколи завжди, майже...
— Овва!
— Тільки ви смієтеся, ви кажете собі: сердега.
— Гай-гай, та ні, ви мене цікавите. То ви мене кохаєте?
Він кивнув головою, що так.
— І вас це тішить? Тішить!
— Ну то ні, це робить вас щасливим?
— Так.
— Так, це має робити щасливим, а проте на вас цього зовсім не видно. Дайте слово честі.
— Моє слово честі.
— Так... ну, не те щоб мене це дивувало... Не бійтеся, що я надто тріумфуватиму, я звикла до таких речей. Я не кепкуватиму з вас. Бо зрештою я вас не кохаю.
— Невже ви гадаєте, що я мав дурість на це сподіватися!
— Ні, але сподіваються, бажають принаймні...
— До чого це мене заведе!
— То... — і я робилася лагідною й доброю, — так, у цій якості ви для мене священні, — кажу я з усмішкою, — але йдіть собі.
— Я прийду завтра?
— Якщо я не помру.
— Та що за думки у вас!
— Адже я хвора, адже якщо в мене ця хвороба, я помру...
— Я прийду завтра дізнатися, як ви... ви дозволяєте?
— Та звісно.
Я одразу пішла спати й зразу заснула, але це «я вас кохаю», таке тихе, таке чарівне, кілька разів змусило мене здригнутися, поки я малювала, і пополудні я була геть гарячкова. Він прийшов близько шостої, з блідим обличчям і темними колами під очима.
— Хіба можна з'являтися в порядному домі з таким обличчям, — кажу я йому, сміючись.
— Ви нестерпна, — каже йому моя тітка.
— Ви лягли о восьмій.
— Ні, я зовсім не спав... я писав листи.
Або ж збурення, яке я в ньому викликала, ницо завершилося десь у бруді... Зрештою, він, може, і невинний, і просто не спав, думаючи про мене. Як мило. Так, але в мене такий великий посаг. Він вечеряє в місті й мав повернутися ввечері.
Навіщо все це. Хотіла б я побачити, яке обличчя зробила б моя родина, якби я сказала, що була, що майже готова вважати його за можливого чоловіка.
Моя родина залюбки віддала б його мені, але якби я взяла його сама, замість здіймати крик обурення, це б її неабияк здивувало, і це вона б закричала. Навіщо за нього виходити. Щодо розуму... посередній; я часто його щаджу, бо не люблю легких тріумфів. Я не можу говорити з ним щиро, як із рівнею, з рівним собі. Я з ним трохи як Жюліан із чужоземними ученицями — він говорить до них ламаною мовою, щоб його зрозуміли... Він не багатий. Ось головна причина. Якби не це, то щодо становища це омріяний ідеал.
Велика пані, з добрими опорами й чужоземка у Франції. Та не багата. А щодо кохання — я його не кохаю, це поза сумнівом. Ми не мали б і 100 000 франків на двох, бо моїй родині теж треба з чогось жити. Коли курс добрий, у нас 100 000 франків на рік. Але не варто розраховувати більше ніж на 80 000, з яких мені дали б скільки змога, наприклад 65 000. А він... покладімо 15 000 франків на рік, це дуже принизливо казати, але, може, у нього й більше; якби в нього було 30 000, це було б майже можливо... та й то!
Я кладу 30 000 франків, бо є ще 80 000 материних, що їх поділять на чотирьох, отже, йому випаде понад 30 000, покладімо 35, ні, лишімо 30, так певніше. Якби в нас було 100 000 франків на рік, це було б майже можливо. Та навіщо квапитися, я, може, знайду кращого... мені ж бо всього двадцять один. Але з моєю клятою вдачею я хотіла б приберегти, утримати, продовжити цього на випадок, якщо не знайду кращого. Десять хвилин по одинадцятій — він уже не прийде. Добраніч.