Вівторок, 1 червня 1880

Мені наснився сон, що завжди віщує мені щось неприємне.
Тож я знехотя йду на службу, яку Принц замовляє в Сен-Філіпп-дю-Руль за упокій душі того хлопчини, якого вбили.
Зайве й казати вам, що газетні статті змусили мене плакати і що ця смерть рішуче справляє на мене дивний вплив. Усі наші друзі-бонапартисти на виході. Та мій сон щомиті змушував мене чекати якогось жаху.
Жері каже нам, що Габріель закінчить лише цього тижня. Бідний хлопчина. Нарешті я повертаюся, пані Ларів'єр (у дівоцтві Любомирська) приходить позувати. Я гадала, ці пані забудуть про свої доброчинні портрети. І поки я беру урок арфи, мені приносять листа. Це мене вдарило, сон усе не йшов мені з думки.
Лист від Музе, яка з глузду з'їхала, і ви зараз самі побачите. У її кварталі віспа, і вона благає нас прихистити її доньку на кілька днів.
Щоб вона занесла нам хворобу, отож. Я добре знала, що ця епідемія є, але в Парижі про такі речі не думаєш. Але це пряме, брутальне повідомлення і ця думка — наразити двадцятирічну дівчину заради тридцятичотирирічної жінки — кидає мене в жах.
Мої руки тремтіли, і мені запашіли щоки, які й досі горять. Хіба ж можна вимагати таких послуг і писати такі речі. Сама уява, сам страх можуть наслати хворобу, а для мене це була б смерть.
Я б убила себе. Зрештою, вона приходить на обід сьогодні ввечері — ось іще один подаруночок.
Бачте, атеїсти, мабуть, дуже нещасні, коли бояться; а я, коли боюся, одразу кличу Бога, і всі мої сумніви розвіюються з егоїзму. Це негарне почуття, але я не хочу прикрашати себе чеснотами, яких не маю, я й так уважаю доволі чванливим виставляти напоказ усю свою дріб'язковість і всю свою ницість. У 1873 році я їздила на Всесвітню виставку до Відня в розпал холери під захистом цих віршів псалма X (переписую їх точно).
Він укриє тебе своїми крилами;
Під їхнім захистком ти будеш у безпеці;
Не лякатимешся ні нічних страхіть;
Його істина буде тобі щитом;
Ні стріли, що летить удень;
Ні моровиць, що блукають у темряві,
Ні погибелі, що чинить спустошення опівдні;
Тисяча впаде поряд із тобою;
І десять тисяч праворуч від тебе;
Та до тебе воно не дійде.
Учора я думала про ці божественні рядки, перечитувала їх із захватом; я й не передбачала, що вони знадобляться мені сьогодні.
А сон — як це дивно. Він був ниций, але я вам його розкажу, щоб він утратив свою силу.
Що ж, коли мені сниться бруд, то ось.
Я щойно склала свій заповіт, він міститься в конверті з таким написом: «Панові Полю Башкирцеву, Полтава. У власні руки. Росія».
Я прийду й тягтиму їх за ноги, коли помру, якщо вони не виконають моєї волі.
Куртес, у Парижі на двадцять чотири години, приходить із Соутцо близько дев'ятої. Він добрий хлопець, усю дорогу казав Соутцо, що в захваті знову нас побачити. Та Музе приходять на обід — яке нахабство. Епідемії немає в їхньому кварталі, але в їхньому домі є хворий. Ще краще!
У мене гарячка від жаху.
Куртес і Соутцо роблять мені добре. Куртес іде об одинадцятій, а другого я затримала під приводом страху лишитися самій, неспроможності заснути.
Третя година, він щойно пішов.
Спершу це була... проста бесіда, в якій я нарікала, що помираю, тітка не відходить від мене, але це набридало Казимирові та й мені, я сіла за фортепіано, і поки тітка не зайшла, він устиг сказати мені одну річ, від якої мене обсипало холодом. Сестри одружують його, але він не любить ту жінку.
— То не робіть цього, повірте мені, це безглуздо.
Та байдуже, я вже не могла відпустити його, не дізнавшись... ми граємо в карти, у дурня, улюблену гру російської прислуги.
— Це з пані де Байєль ви одружуєтеся? — пишу я йому в зошиті.
— Ні, вона ще старша, — відповідає він мені тим самим способом.
Тоді ми списуємо шість сторінок цими фразами, які було б кумедно зберегти.
Зрештою, він мене любить, він мене обожнює, і фрази кружляють довкола пекучої теми. Я забороняю йому жартувати, а він відповідає, що це я з нього кепкую.
Тітка час від часу каже, що я божевільна, що мені треба лягати, а я відповідаю їй, що в мене хвороба і що я помру. Після цього дивного листування я не дуже й просунулася — правда то чи жарт? Та цього вечора принаймні були з його боку вельми промовисті погляди й потиски руки під приводом перевірити, чи в мене гарячка.
— Ви не полегшуєте мені освідчень! — пише він мені.
А я відповідаю:
— Я ж увесь час простягаю вам жердину, дурню!
Останнє слово зайве, я його забираю.
Зрештою, це ні до чого не веде.
Я жадібна й хотіла б утримати цього хлопця, ще не знаючи, що з ним робитиму.
Ось ідея... я підведу його до того, щоб він знову заговорив про шлюб, а тоді скажу йому просити мами, це дасть змогу виграти час; мама відмовить, ще одна відстрочка... а потім я й сама не знаю... Це вже щось — нічого про це не знати. Аби лиш його в мене не забрали. Завтра Куртес і він снідають тут.