Субота, 27 березня 1880

Ми причастилися всі троє — мама, Діна і я. Потім я снідаю; Музе, яка має докучати якомусь панові, не знаю якому, що, здається, має вплив на те, як розвішують картини.
Мало людей, велика субота. Пані Гавіні, Рішо, Пуатріно, Сент-Аман, Шодорді, Рузá і таке інше.
Весна змушує мене обожнювати вбрання.
У мене ідеї суконь, капелюшків, квіти, газа, усе свіже, елегантне, граційне. Але... для кого? П'ять чи шість капелюшків, щодня інший у Лісі, але мого судженого нема в Парижі. Газети змушують його подорожувати Бельгією, тоді як Ґамбетту відсилають до Віль-д'Авре. Я зі сміхом називаю Жозефа своїм судженим, саме він, здається мені, ясно вказаний пані Жакоб. Ліс мені осоружний, коли там нема чоловіка, якого я сподіваюся зустріти. Цей телепень Жозеф Арно й не здогадується про... майбутню... вірність своєї майбутньої дружини, яка хотіла б убиратися лише для нього. Ні, але це правда, у мене це в характері... потреба міщанської відданості, ні, не міщанської... Усе вплив штампів.
Ця відданість, ця ідеальна вірність можуть породжуватися лише почуттями зовсім виняткового штибу й надзвичайної піднесеності, а кажуть — міщанські!
Соутцо прийшов о дев'ятій вечора. Не знаю, чи любить мене цей хлопець... він кумедний зі своїм поважним виглядом, нестерпний... Він сидить дві години поруч мене, іноді я пишу чи читаю й говорю лише зрідка, він мовчить і сидить, утупившись у порожнечу... Об одинадцятій бурхливий дзвінок — пані Гавіні, Шодорді й Гавіні, які повертаються з Іподрому.
Ми п'ємо чай до півночі. І я взялася розповідати все це тут, бо відчула потребу прийти написати, що мого судженого нема і що мої квітчасті капелюшки не тішать мене без нього...