Неділя, 21 березня 1880

Учора я написала купу записок і листів — Ено, Андріє, Блану та митцям, Сен-Марсо, панові де Кайя, Бомецу, Жюліанові, Тоні. Треба було сповістити, або пояснити, або подякувати.
Сьогодні мене турбували. Музе, родина; Кікі приходив, але пробув лише дві години й тримався тихо.
Потім Чумаков, який дає поради, і нарешті Сен-Марсо, який теж дає мені поради.
Він мені досить подобається, але лишає в мене відчуття ніяковості. Він має відсутній вигляд, ходить швидко, говорить швидко. Згусток нервів. Я й сама така, але він однаково лишає в мене відчуття ніяковості, хоч і сказав про моє малювання гарне. Тільки ось воно як: коли мені нічого не кажуть, я невдоволена, а коли кажуть гарне, мені здається, що мене мають за маленьку дівчинку й кепкують з мене. Зрештою, сьогодні ввечері я не в такому гуморі, як учора. Це тому, що права рука завелика від того, що я раз по раз переробляла плечі й голову, є зайвих п'ять сантиметрів, і я, суворий рисувальник, принижена перед скульптором на кшталт Сен-Марсо.
Соутцо виписав солодощі з Бухареста. Та чи можна збагнути цього хлопця! Я з нього кепкую, а він ось хотів би забрати назад усе, що сказав.
Учора, говорячи про Курта, я сказала йому: цьому ідіотові Куртові нема потреби казати мені, що ви в мене закохані, у що він втручається? Тоді він каже мені, що Курт справді ідіот, що про це говорить, і що чув це від інших. І що йому це навіть неприємно.
— Вам що до того?
— А те, що це може зашкодити дівчині.
— Мені?
— Вам.
— А як?
— Та коли не видно, що це закінчується шлюбом, а видно, що пан не розриває стосунків із родиною, як то роблять, коли отримують відмову, що тоді кажуть? Це непристойно.
Він додає, що, знаючи мої теорії, наперед знав, що не матиме успіху. «Я прийшов у ваш дім, знаючи, чого мені сподіватися».