Вівторок, 10 лютого 1880

Я мала довгу розмову з батечком Жюліаном про мій салон, я подала два проєкти, які він вважає добрими.
Я намалюю обидва, це забере три дні, і тоді ми виберемо. Я ще не досить сильна, щоб блискуче впоратися з чоловічим портретом, невдячна тема, але я в силах виконати фігуру (у натуральну величину, ясна річ) і ню — те, що, як каже Жюліан, вабить мене, як усіх, хто відчуває в собі силу. Цей чоловік мене тішить, він будує на моїй голові майбутнє; [замазано: він зробить із мене] те й те, якщо я буду слухняна, а від нашої останньої розмови я слухняна. Наступного року це буде портрет уславленого чоловіка й картина. «Я хочу, щоб ви одним махом вийшли з лав!»
Цього року я, «знахідниця», вигадала ось що. Жінка перед столом, підборіддя сперте на руку, а лікоть на столі, читає книжку. Гра світла на дуже гарному білявому волоссі, під назвою: питання розлучення за Дюма, ця книжка щойно вийшла, і це питання захоплює всіх. Друга річ — це просто Діна в сорочці-сукні з білого крепдешину, що сидить у великому старовинному кріслі, з опущеними руками й переплетеними пальцями. Поза дуже проста, але така граційна, що я поквапилася накидати її одного вечора, коли вона випадково так сиділа, а я саме шукала, як її посадовити. Це має легкий присмак Рекам'є, а щоб сорочка не була надто непристойна, я додам кольоровий пояс.
У цьому другому проєкті мене вабить ця цілковита простота й гарні шматки, які треба писати. О, це справжня насолода.
Сьогодні я на висоті. Я почуваюся вищою, великою, щасливою, спроможною.
Я вірю в майбутнє. Зрештою, про все це нема чого казати.
Тепер маленьке цуценя — це Соутцо.
Я цим не переймаюся: відсилаю його, коли хочу, або йду до себе, лишивши його з іншими.
Кікі сьогодні позував; коли він позує, Діна чи інші тут, і ми весь час гомонимо.
Треба вчинити прикру екзекуцію — над Тарантом; було відомо, що його вигнали з Мірлітонів за несплату, він кепсько поводився, його ославили, і так далі. Та попри це його ще приймали, бо він мав нахабство показуватися. Але вчора пані Гавіні сказала мені, що бачити його більше неможливо, вона доручила комусь переказати йому, щоб він більше не смів з'являтися в нас. «Я взяла це на себе», — сказала вона. Здається, він робить такі мерзенні речі, що їх неможливо пояснити.
«Навіть якби ви були заміжня п'ять років, це було б важко пояснити».
А якщо те, що я зроблю, буде погане, Жюліан мені скаже: «я знаю вас достатньо, щоб розуміти, що вам можна сказати це без манівців».