Субота, 7 лютого 1880

Саме сьогодні пан де Міранда відрекомендовує нас королеві Ізабеллі на приватній аудієнції. Вона дуже проста, дуже добра жінка, простягає руку й садовить маму поруч себе на канапі, а мене навпроти. Я вперше маю приємність сказати: «ваша величносте», це дуже приємно. Її величність обурена статтею в «Вольтері» проти короля дона Франциска Ассізького. «Бо, зрештою, — каже вона, дивлячись на нас і роблячи невимовний жест, — це мій чоловік».
Вона також лютує на бал Ґреві: «неможливе товариство й жінки в денних сукнях із рукавами, обрізаними з цієї нагоди». Ми лишаємося хвилин десять чи чверть години, гадаю. Королева не така негарна, як кажуть, у неї навіть гарні дуже світло-блакитні очі.
Прощаючись, вона простягла руку мамі й мені, мама поцілувала їй руку, я схилилася над нею дуже близько. Цей Міранда хоче одружитися. Оскільки я за нього не вийду, він, може, стане ворогом. Та дарма! За кожного прикрого випадку моя перша думка: я хотіла б бути на два тижні старшою. Усе стирається або стає терпимим.
У нас: Берта, пан де Рузá, пані де Байє, Гавіні, Дюро з дочкою, Чумакови, Тюркан, Водзінський, Тарант, Соутцо, і так далі.
Соутцо грає в пікет із тіткою в сусідній вітальні, куди я пішла по поліна; він прийшов мені помогти; наполягав, щоб я витерла руки об його хустинку, а тоді підніс її до вуст із таким виглядом...
Мені байдуже, і, звісно, цей собака-архангел про мене не думає. Чи це дурість, що я думаю про нього, та ні, це не дурість, це мене тішить, але шкода... він не може бути володарем, він товариш.