Субота, 17 січня 1880

Багато людей. Я вислизаю на годину, щоб приміряти у Ворта. Мною займається пан Жан Ворт (син). Він майстрував костюм просто на мені, двадцять сім жінок навколо мене, а він навколішки приколює троянди й драпірує крепдешин.
Я в образі пані Рекам'є, у білому крепдешині з пеплумом, обшитим срібною бахромою, а крізь усе це — гірлянда білих троянд без листя.
Які руки, яка шия!! Волосся все підняте, вузол Психеї й вінок із білих троянд, зав'язаний срібною стрічкою; цей срібний вузол — диво, стрічки наче от-от злетять. Крепові драпірування дають побачити спідницю зі смугастої газа з важкою бахромою, що при найменшому русі лягає на ноги. Стан, хоч і піднятий під грудьми, чудово окреслюється всіма цими складками крепдешину, що лягають на тіло. Запевняю вас, це диво (ціна 1300 франків), тим паче що це, мабуть, єдиний костюм у світі, який робить з мене красуню, справжню красуню.
Але скільки вагань!
Іти чи не йти? Ви нізащо не уявите собі цього... Зрештою о пів на дев'яту я йду до Гавіні. Мама проти цього балу.
Гавіні чудово обізнані з нашими прикрощами в Ніцці й з усім; тим дорожча їхня дружба. Але мені страшенно хочеться піти.
Гавіні каже, що в нашому винятковому становищі треба бути обачною. У вас нема чоловіка в домі, і ви не пов'язані з тутешньою російською колонією. Найменша дрібниця для вас важлива.
Зрештою... Крішабер запевняє, що мій кашель суто нервовий; можливо, бо я й не застуджена, у мене не болить ні горло, ні груди. Я просто задихаюся, і в правому боці коле. Зрештою повертаюся об одинадцятій і, бажаючи водночас тяжко захворіти, аби не йти на бал, одягаюся. Я красива.
Ми приходимо, але вже з передпокою мені здалося, ніби я входжу в кубло розпусти. У першій вітальні ми вітаємося з пані Адам, дуже люб'язною й, здається, у захваті від того, що бачить нас. І тоді мені хочеться піти. Це як бал в Опері: жінки такі негарні й перевдягнені, як ті, що танцюють в Опері. Є й у костюмах П'єро. Пані Адам дуже гарна в короткому костюмі, циганки, здається. Але її товариство! Я почуваюся самотньою, нещасною, недоречною й прошу... маму, щоб ми пішли. Алексіс і Божидар підходять погомоніти з нами, поки ми ховаємося.
Але на мене починають дивитися, саме коли танці вщухають. Ах! Якби я знала, я б наділа дротяну голову негра й прийшла б, загорнута в бедуїнський бурнус. Приходить Ґайяр, але мені надто страшно після всього, що кажуть Гавіні... та й справді, як на жіноцтво, це кепський добір. Ми просимо нашу карету і, чекаючи на неї в туалетній кімнаті, де я сховалася, я манірюся й стріляю очима в Алексіса!??!
Ось і змарнована краса. Знаєте, я помітила Ехта й одразу втекла в протилежний бік. Так я зможу сказати, що мене там не було. Скажу, що я вбралася, але, дійшовши до передпокою, схаменулася, і ми поїхали назад. Я, може, й даремно не обійшла вітальні, але справді, це товариство... я не знала, де я, та ще й з відкритим обличчям. Зате тепер я знайома з пані Адам, а це головне.
Арно надіслав Алексісові свою візитівку на Новий рік. А Гавриїл запевняв, ніби він забув.
Гавриїл казав це, щоб мене заспокоїти, бо він ангел, і на всій землі лише він чесний і добрий.
О, республіканське виховання! Знаєте, Мультедо впізнав мене на балу в Опері, і ми вечеряли — він, я й де Дайлен. Він ніколи нікому про це й слова не сказав. А Арно!
Зрештою, я починаю вірити, що, може, матиму нагоду виправдатися...