Понеділок, 29 грудня 1879

Учора на обіді в нас були Музе й Ґайяр. Ці майбутні генії — просто жалюгідні. Знаєте, що він утнув? Він двічі виходив і, зустрівши маму в передпокої, спитав у неї, де воно є. Той люб'язний Жозеф Арно з Ар'єжа добряче мені дошкуляє: він завадить мені виявляти мої республіканські симпатії; їм припишуть зміст, якого вони не мають.
Гавриїл і Алексіс на обіді сьогодні ввечері. Людей замало, щоб почуватися геть невимушено. Ця близькість мене трохи бентежить, але я рятуюся жартами, як каже Алексіс. А втім, час минає чудово.
Гавриїл наголошує на словах чистота, чеснота, невинність, запевняючи, що це неправда і що він навіть був через це добряче принижений. Це наводить на салонні жарти, і ми бавимося ними дуже допізна. Я імпровізую вірші на рими: чистий, доброчесний, суворий, щасливий, анатомія, мумія.
— Щоразу, коли нападатимуть на вашу чесноту, пред'являйте це свідоцтво.
А втім, ми знову грузнемо в розмовах про Йосипа.
Гавриїл такий милий, що силкується мене заспокоїти й обернути все на жарт, з якого навіть не можна посміятися. «Коли Жозеф Арно пізнає вас зблизька чи здалеку, він добре побачить, що ця цидулка не могла надійти від вас». Так, але поки що — що ж він думає?.. Хай він і не надто мною переймається, але ця пригода ганебно записує мене в його уяві, і щоразу, зустрічаючи мене, він матиме це враження. Зухвала авантюристка, що ганяється за його золотом.
Якщо він колись і зволив поглянути на мене прихильним оком, ця історія все зруйнувала, і він навіть не захоче, щоб мене йому відрекомендували. Це як у «Дамі з камеліями». Скажіть мені, що треба померти, аби володіти цією жінкою, — і я погоджуся померти; але хай-но мені скажуть, що я можу мати її за десять луї, — і я піду геть, плачучи. Він не плакатиме, але відмовиться, щоб мене йому відрекомендували. Та це, зрештою, легко зрозуміти.
Я думала написати Жері, сказати йому, що я щойно з'ясувала і так далі й тому подібне, і що цього пана конче треба заспокоїти. Та переді мною мудрі поради, коли не сказати — пророцтво Едмона: не пишіть забагато листів! Я завжди через них програвала. Зачекаю нагоди — чи то маскований вечір пані Адам, чи бал в Опері, куди я піду в ложу й де щиро з ним поясняюся. А доти він мусить мати про мене цю бридку, цю мерзенну думку.
Треба було негайно, у четвер, домогтися, щоб мене йому відрекомендували, і все пояснити.
«Добродію, я стала жертвою огидної містифікації» і так далі.
Не можна попускати таких речей.