Четвер, 18 грудня 1879

Ось нарешті й те так розрекламоване Свято французької преси на користь потерпілих від повені в Мурсії та паризьких бідняків. Ми їдемо туди цілою ватагою. Пані де Байєль, Музе й де Дайєнс, мама, Діна і я; Поль (приїхав сьогодні вранці з Росії), Блан, Алексіс і Даніель, небіж Музе. Ми з Діною дуже шикарні: на мені коротка сукня з чорного атласу з паньє з чорного іспанського мережива, загострений донизу корсаж із чорного дамасту; темно-каштанова перука, чорна мантилья з сонцем, приколотим збоку. Діаманти у вухах і на руках (куплені недавно, і друзі їх ще не знають), перли на шиї й рукавички вище ліктя. Ажурні панчохи й чорні черевички. Оксамитова півмаска. Щойно приїхавши, ми губимо одне одного.
Іподром дуже гарно влаштований, це справжнє маленьке місто. Коли ми входимо, вже північ. Але передусім зволіть ознайомитися з численними запрошеннями, які ми розіслали. А потім знайте, читачі через пʼятдесят років, що це свято оголошували одним із чудес нашого часу.
Я беру Алексіса під руку, і ми вже не розлучаємося: ходимо всюди й бігаємо з його власними друзями та з людьми, яких я знаю лише з виду. Жінок у масках мало. Мама й обидві старі без масок і тим допомагають Жері, Куртесові та іншим нас упізнати.
А я шукала Жозефа й уже починала нудьгувати, попри своїх запрошених, попри дрібні незначущі витівки й слівця, кинуті там і сям під час нашого паломництва.
Якоїсь миті, дотягнувшись віялом до Антиноя через голови пʼятьох чи шістьох людей, я побачила, як він обернувся до мене, але вже не памʼятаю, хто його повів.
Я тягаю свого кавалера на всі боки; спершу він благав пощади, щоб я йшла повільніше, потім звикає. Ми з ним на «ти», і від того, що тримаємося під руку, верземо дурниці й натовп кидає нас одне на одного, голови в нас, мабуть, трохи йдуть обертом. Мене бавило дражнити юність цього хлопця, і коли тиснява ставала надто сильною, я притискалася до нього, випнувши груди, щоб він відчув рукою цей єдиний у світі мармур, і хоч між нами були сукно й дамаст... чоловіки такі розбещені!
Цей хлопець дуже добре вихований, і до того ж я для нього Діва Марія, попри всі дурниці, які я кажу. Через це йому, мабуть, було ніяково, а тут ще співи, музика, натовп, гаряче повітря, напівголі продавщиці й похитування стегнами іспанських танцівниць, на яких ми йдемо подивитися, щоб відпочити, — і ось тоді, почасти з лукавства, почасти з шаленства, я прошу свого кавалера обійняти мене рукою за стан, щоб захистити від натовпу, який штовхав нас на гітаристів, що сиділи колом. Шанобливе дитя каже мені тоді два слова, які ми потім робимо своєю примовкою: а куди? куди, мій маленький? та ось сюди, — і я кладу його руку так, що долоня неминуче лягає мені на праве стегно: ну ж бо, не бійтеся, це через усіх цих людей, мені це байдуже, ну ж бо, — і я опинилася мало не в його обіймах; якби він доклав бодай дрібку свого, так би й сталося. Це страшенно кумедно, коли знаєш, з ким маєш справу.
Але без Жозефа мій вечір був змарнований, а яка ж нагода побачити його зблизька й навіть поговорити з ним, хай мене й упізнають; в Опері це непристойно, а тут лише кумедно. Ми знаходимо Поля й Діну й ідемо пити шампанське до стаєнь, у бокси, прикрашені пальмовим гіллям. Поль спокійний і знуджений, Алексіс дуже веселий, а ми з Діною питаємо його: а куди?
— А! он як, ну то побачите наступного разу! А втім, мені це було дуже неприємно...
— Як!!!
— Дуже неприємно й приємно, і саме тому мені й було прикро, бо я не можу вам сказати чому!
Нарешті ми вже збиралися йти, коли я знаходжу Жозефа біля ятки Сари й можу нарешті побачити зблизька цього славетного юного бога й побалакати з ним. Найперше мене вражає, що він на вигляд старий. Я готова визнати, що зараз четверта ранку, що він утомлений і згаслий, — однаково.
Відстань у Палаті депутатів приховала від мене чимало: насамперед по три зморшки — гусячі лапки — біля кожного ока, потім ніби зморшку чи ямочку на кожній щоці біля рота. Очі глибоко посаджені, карі, очниці звичайні. Ніс трішки завеликий, і замість юної борідки, що пробивається на вилицях, густішає й закручується кільцями на підборідді, — звичайна борода, підстрижена на щоках, як у Мефістофеля, і загострена клинцем. А ще спокійний, серйозний вигляд. Він поважно ставиться до своїх обовʼязків особистого секретаря пана Голови Палати депутатів.
— Як, Жозефе, а я вас шукаю вже три години! І що ж ви робили весь цей час — балакали з нафарбованими старими, фе! як вульгарно. Ви отримали мого листа... він, мабуть, завдав вам чимало клопоту, бідолашний друже, ви перерили всі словники Патрона, шукаючи там міфологічні імена...
— Я знаю міфологію.
— А! тим краще.
— А ви, ви її знаєте?
— Я теж, але спершу затямте ось що, любий Антиною: я не не проситиму вас нічого мені купувати, я багата, молода й гарна, у мене є все на світі, окрім вас... Але ж я — це чимало? — лукаво.
— Та й я так думаю, тому й прийшла в масці навмисне, щоб вас побачити: мені мало милуватися вами в екіпажі та дивитися, як ви блазнюєте в Палаті, вічно заклопотаний і ніколи нічого не роблячи; через вас я там мало не стаю косоокою, так ви скрізь водночас: на трибунах, ліворуч, праворуч.
— Але чому в масці?
— Я радше хотів би побачити ваше обличчя.
Усе це тим дуже пристойним, дуже статечним тоном республіканців, які при своїй грубій зовнішності вдають надзвичайну чемність.
— Чому? тому що я з клерикальної та католицької родини, і мене прокляли б, якби я заговорила з тобою при людях, юний Алківіаде. У тебе бридкий капелюх, завеликі вуха, і звешся ти Жозеф, але це не заважає мені божеволіти від тебе. А втім, я тільки вчора з монастиря, я дуже невинна, і вся ця метушня, зізнаюся...
Цієї миті він гукнув свого кузена Ґішара (Ґішара?!!).
— Ось що доводить, що вам ніколи не освідчуються: вам одразу потрібна публіка! Зрештою, цей білявий на вигляд такий самий... як і ти.
— Ось пані, яка гарно вскочила, — каже він Ґішарові, — вона мене анітрохи не інтригує.
— Знаємо ми цей прийом; а втім, я прийшла не інтригувати, я прийшла якшатися з чернню — з новою верствою.
— Я переконаний, що ви чарівна, але навіщо ця маска.
— Як, у вашому віці така рука, як ця, і така ніжка, як оця, вам нічого не кажуть?...
— Перепрошую, рука чарівна... ви не з монастиря, бо у вас гарно доглянуті нігті, — каже він, беручи мене за руки й обмацуючи пальці крізь рукавички; запʼястя тонкі...
— Ну ж бо, ви найвродливіший із чоловіків, тільки вигляд у вас кумедний... та я однаково вами захоплююся...
— Я бачив ніжку, як ваша, але вона в Америці.
— А! так, ті дві годувальниці в синіх сукнях, яких ви днями з такою побожною поважністю садовили в ложу патрона?
— Ні, то були голландки; але чи знаєте ви, що садовити дам — чарівне ремесло: у коридорах цілуються...
— З республіканками! Інших ви не знаєте, і мені кажуть, що ви всі погано виховані; а ти проте схожий на принца.
— Де ти мене бачила?
— Та в монастирі ж! коли ви приходили оглядати заклад разом із його преосвященством кардиналом Ґібером...
О щастя! це його розпогоджує, він зволить засміятися, він, може, вже вважає себе переможцем.
— Ось що: усе, що я можу, — це показати вам своє вухо.
— І це в монастирі вам купили ці діаманти?
— Аякже, єзуїти.
— Ви зовсім не схожі на когось, хто вийшов із монастиря, анітрохи.
Оце так манера сприймати речі! Він прокинувся лише тоді, коли я сказала йому, що він погано править кіньми й що в нього погана упряж. О! це його зачепило! Я вже не памʼятаю нічого з того, що я йому наговорила, це надто довго; на мене чекали й дивилися, Алексіс тішився, що я нарешті знайшла, і коли я казала цьому бовдурові Антиноєві, що вийшла з монастиря гувернанткою, Ґабріель підвів до нас Діну, мовивши ніби навмисне:
— Мій любий Арно, дозвольте вам представити молоду гувернантку з Лондона, яка дає уроки англійської...
— То тут усі такі!
— А я ще й продавщиця, — кажу я.
— А що ж ви продаєте? — зволить поцікавитися Жозеф.
— Я продаю розум тим, кому його бракує.
— У вас його аж стільки? Що й на продаж? Я цього не помітив.
— Це тому, що ви надто дурний, щоб помітити розум інших.
Він влаштовує вечерю для Французького театру, і ми прощаємося.
— Дозвольте мені, пані, — каже Ґабріель, — покласти на вашу руку той поцілунок, який мав би покласти Жозеф.
— О! республіканці не вміють цілувати дамам кінчики пальців, — кажу я.
— Ще й як уміють, повсякчас.
Ну, я вас питаю, чи це пристойна людина!
Отже, він дурний!
— Що ви накоїли, — каже мені Ґабріель, — він і так був отупілий, а тепер він убитий.
— Він ідіот.
— О так, він не надто тямущий.
Зрештою, може, це тому, що було пізно, він утомився, та й ніхто зовсім не інтригував, хіба що я одна, та ще де Дайєнс, яка прогулювалася сама по собі й наговорила зайвого, як в Опері.
Десь о пів на пʼяту зали порожніють, і ми з Діною та Алексісом, попідруч, у пелісах, ще раз обходимо все, питаючи в кожного перехожого, чи не бачили вони, як проходив Жозеф, ось із такими великими вухами... а коли казали «ні»: «Як мені вас шкода, пане!»
Поль, схрестивши руки, розкислий і сумний, плентався за нами, волочачи ноги. Він закоханий і неодмінно хоче женитися. Ми чекали свого фіакра, коли я бачу, що підʼїжджає ландо, і з нього виходить Жозеф!
— Жозефе! що ви тут робите?
— Я загубив свого лакея й ходив по свій екіпаж.
— Любий мій... лакей!
Ну й тип. Нарешті ось пан князь Караджорджевич, а ось пан Ж. Серно, обидва палають бажанням познайомитися.
Обмін візитівками, і ми нарешті повертаємося додому. Пʼята година.
Ну що ж, він не блискучий.
І Жері мені каже, і Діна мені каже, і Алексіс мені каже, що я його ошелешила, що я його вбила. Хай так, язик у мене добре підвішений, і те, що я кажу там, не надто схоже на дурні фрази, які я незграбно ліплю, коли пишу; якщо я їх наводжу, то щоб передати вам фрази Жозефа, і хтозна. Може, я була дурна? Ну, то нас двоє таких... Він не надто тямущий, він не вродливий, і фрак сидів на ньому погано; може, він погано складений.